Це було в 1980-ті роки. В Антоніни з чоловіком завжди було чимале господарство: корови, свині, кури, гуси. Їх всіх потрібно було годувати, а город був невеликий, тому кормів не завжди вистачало. В цей час на Костюшкові дозрівала гарна колгоспна кукурудза. Тож Антоніна вирішила піти й нарвати качанів, адже на кукурудзі все гарно росте й поправляється.
Наламала молодиця качанів та й ледве суне мішок додому. А ж тут зупиняється машина. Відкрились двері автівки, звідти вийшов статний чоловік та й питає:
– Тьотю, вам, певно, важко? Давайте підвезу додому, якщо вам далеко.
Погрузив чоловік мішка в багажник, Антоніна сіла на заднє сидіння в салон, хустка насунулась на брови, їдуть.
Хоч світло було тьмяне, але Антоніна добре придивилась та й впізнала голову колгоспу. Вона ж його в спортивному костюмі ще не бачила. Злякалась, думає: «Отут і все …. штраф, ще й з городньої бригади вижене». Але зметикувала та й каже:
– Зупиніться, зупиніться, у мене тут ще один мішок є.
Авто зупинилось, а Антоніна як чкурнула кукурудзою, аж години через три ледь жива з ляку вернулась додому. Добре, що голова її не впізнав. З тієї пори по кукурудзу більше ні ногою.
Підготувала Галина Патута
