Вивчення власного родоводу – нині популярна річ в Україні. Сьогодні організовують тренінги та курси, на яких історики та архівісти навчають людей створювати своє генеалогічне дерево. Ініціатива із дослідження власного родоводу стартувала і у Волинському центрі національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства, про це йдеться на офіційній сторінці установи у Facebook. Мешканців Боратинської громади та усіх охочих запрошують до участі у генеалогічному проєкті.
«Як добре ви знаєте свій родовід? Пропонуємо вам згадати, а може, відкрити та дослідити сторінки власного родоводу ще й отримати за це подарунок. Прогляньте домашні архіви з фотографіями й документами, розпитайте рідних або пориньте в світ інформаційних мереж. Поділіться історією своєї родини з усіма.
Кожен, хто виконає умови, обов’язково отримає подарунок від #ЦНПВТК. Все дуже просто:
• запостити короткий текст з фото про цікавий історичний момент зі свого родоводу;
• позначити нашу сторінку через @Волинський центр національно-патріотичного виховання,туризму і краєзнавства;
• обов’язково поставити хештеги #ЦНПВТК #мій_рід_моя_нація (щоб ми могли відстежити і зберегти ваш запис).Для учнівської молоді заодно пропонуємо взяти участь в обласній краєзнавчій акції з вивчення власного родоводу «Без сім’ї і свого роду – нема нації, народу» https://cutt.ly/dtOUxr2, яка відбудеться восени», – йдеться у дописі Волинського центру національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства.
До слова, першою історією про власний родовід поділився мешканець Боратинської громади, методист Волинського обласного центру національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Волинської обласної ради Віталій Гнатюк. Подаємо допис без змін.
«Андрій Зубрицький був рідним дядьком моєї бабусі. Про нього вона мені розповідала з особливою теплотою і любов’ю, підкріплюючи розповіді фотографіями, які зберігала, і які зараз знаходяться в моєму домашньому архіві. Згодом, збираючи інформацію про власний родовід, мені вдалося віднайти ще деякі факти з трагічної долі цієї людини.
Андрій Зубрицький народився 19 серпня 1892 року в селянській сім’ї Микити та Ірини Зубрицької, що проживала в селі Рованці. В 1904 році відповідно до свідоцтва, виданого 31 липня Луцьким повітовим відділенням Волинської єпархіальної училищної ради, закінчив Гнідавську церковно-приходську школу.
З 1906 по 8 жовтня 1910 навчався у Луцькій чоловічій гімназії, з якої, закінчивши 4 класи, вибув по «прошенію» батька. Судячи з свідоцтва № 1976, виданого 2 грудня 1910 року, учні четвертого класу в той час вивчали російську, німецьку, французьку та латинську мови, історію, географію, математику та Закон Божий, а також мали право «при поступлении в гражданскую службу, если имеют на это право по происхождению, не подвергатся испитанию для произвадства в первий класний чин». Напередодні Першої світової війни Андрій – вчитель державної школи в селі Колмів на Горохівщині. Збереглась фотографія Андрія у формі вчителя, зроблена в фотосалоні І.В. Острова в місті Берестечку.
2 серпня 1914 року на Волині розпочались бойові дії періоду Першої світової війни. В той час Колмів, який знаходився неподалік кордону з Австро-Угорщиною, став прифронтовим селом. 31 серпня 1915 р австро-угорські війська захопили Луцьк. Сім’я Зубрицьких, а разом з ними і Андрій, в цей період знаходиться в евакуації в Черкасах. Десь з кінця 1915 року він мобілізований до російської армії.
Після закінчення трьохмісячного навчання в 1-й Київській школі підготовки прапорщиків піхоти йому присвоєно звання прапорщика та відправлено на фронт. З розповідей бабусі брав участь у Брусиловському прориві 1916 року, де отримав поранення. Судячи з цифр на пагонах, які можна бачити на фотографії, зробленій у Москві, служив в 28 Полоцькому піхотному полку.
Госпіталь у Москві. Тут молодий офіцер захопився чарівною сестрою милосердя. Все йшло до весілля. Але, на жаль, сталося як у казках про багатих і бідних. Дівчина була з дворян, і її батько аж ніяк не хотів віддавати свою доньку за сина селянина.
Поранення, мабуть, було не важким, тому після госпіталю знову фронт. Рідна Волинь. Війська Особливої армії. Важко сказати, де саме проходила служба. Однак, можливо, саме завдяки Андрію Зубрицькому волинські історики мають можливість ознайомитися з повним комплектом наказів по Особливій Армії за 1917 рік, який знаходиться в фондах Волинського краєзнавчого музею. Ці документи були виявленні мною на горищі родинного обійстя Зубрицьких у селі Рованці в 1984 році.
Воював в армії УНР. На фотографії від 9 листопада 1918 року старшина Зубрицький разом з військовими в Маневичах (зараз с.Прилісне Маневицького району). Зараз важко прослідкувати його подальший бойовий шлях. Можливо, був там, а можливо, в іншому місці. Можливо, воював спочатку проти поляків, а потім разом з ними (так склалася історія) проти більшовиків. Такі тоді були часи, об’єднані в історії терміном громадянська війна, де кожен зі зброєю в руках шукав свою правду.
1920 рік. 3 серпня 24 стрілецька дивізія більшовиків захопила Луцьк. Розлючені запеклим опором з боку польсько-українських частин червоноармійці Першої кінної армії організовували справжні погроми у «визволених» ними населених пунктах. Особливо жорстоко розправлялися більшовики з тими, кого підозрювали у нелояльності до нової влади.
Андрій переховується в рідної сестри Домки в селі Боратин. Однак нова влада вважає його особливо небезпечним. Червоні шукають його, обіцяючи батькам влаштувати «веселе життя» за сина, якщо той не з’явиться добровільно. Бабуся згадувала: – Останній раз ми зустрілися з ним на половині шляху від Боратина до Рованців. Статний, в синьому галіфе з червоною смужкою, він з сумом сказав: «Прощавай Наталко. Ми більше не побачимося». Саме в пам’ять про дядька, якого дуже любила, свого сина вона назве Андрієм.
З Луцька Андрій Зубрицький ешелоном був відправлений в Київ, де з такими, як і сам, вояками УНР рив якийсь тунель. Потім один з тих, кому вдалося вирватися з того пекла, розповів сестрі Тетяні про брата. Пропонував Андрієві теж тікати, але той не згодився.
Здавалося, на тому, мабуть, все. Але в квітні 2017 року я, набравши його дані в Інтернеті, несподівано для себе на сайті Центрального банку репресованих отримав наступну інформацію: Зубрицький Андрій Микитович, 1892р., Волині (точних даних нема), українець, із селян, освіта середня, колгоспник. Проживав у селі Святилівка Глобинського району Полтавської області. Заарештований 1.09.1937 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР 4 листопада 1937 року за статтею 54-6 Кримінального кодексу України до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1937 року. Реабілітований Військовим трибуналом Київського військового округу 28 квітня 1959 року.
На жаль, дзвінки в сільську раду та місцеву школу в селі Святилівка не дали результатів. Залишилася надія вийти на науковців. Мені пощастило. Допомогла старший науковий співробітник науково-дослідного відділу новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Вікторівна Кузьменко. Вже через декілька днів після розмови вона гортала справу Андрія Зубрицького в архіві СБУ у Полтавській області.
«Справа Вашого родича (справа № 61999-П) не дуже велика за обсягом (77 аркушів). В основному протоколи допиту свідків, текстово схожі один на одиного, особливо коли хотіли довести факти шкідництва. Але згодом це кинули і в заключенні про шкідництво не згадували. Лише шпигунство на користь Польщі, що було типовим для уродженця західних областей. З анкети арештованого і протоколів допитів відомо:
Даних про раніші арешти нема. У 1920-1922 роках служив у Червоній армії командиром роти, згодом кожного року проходив військові збори. Про службу в українській армії не згадується, але не факт. Сам вказав, що між царською і червоною арміями просто жив з батьками; серед родичів вказує братів Афанасія 60 р., Фому 50 р., Стефана 40 р., Мойсея 37 р., і сестру Тетяну 48 р., згодом у протоколі ще згадує брата Михайла (вік не вказаний).
У 1922 році демобілізувався у м. Кременчук Полтавської губ., де поступив на службу у міську міліцію на посаду дільничого наглядача (15-27 грудня 1922), згодом був переведений у повіт, Святилівський волвиконком у якості міліцейського наглядача, прослужив 3 місяці, звільнений через хворобу. Тут він одружився на вдові місцевого священника Росошанській Євдокії Іванівні 1887-1888 р.н. (вказується вік 54 р або 49 р), у анкеті Андрій Микитович згадує дітей вдови як своїх власних: дочка Марія Митрофанівна 28 р., вчителька; син Петро Митрофанович 24 р., колгоспник; дочка Ніла Митрофанівна 20 р., службовець.
Хазяйнував самостійно до 1929 р., згодом вступ до колгоспу “Незаможник”, де працював полеводом, був навіть членом правління і колгоспним касиром, тобто користувався повагою і довірою. Що стало формальною причиною арешту, не відомо, але думаю, що просто місце народження, яке на той час було у складі Польщі. а по всій Україні у цей час прокотилася хвиля саме таких арештів. Компромат, як вже вказала, збирали звично-економічний, але згодом Андрій Микитович “признався”, що був завербований ще у 1920 р., але даних не передавав, бо його частина була переведена вглиб України, а вербувальника він згодом жодного разу не бачив. У наступних протоколах заявлено про ще одну вербовку людиною, яка на той час вже була розстріляна за шпитунсиво, тобто справу швидко сфальсифікували.
В обвинуваченні вказано, що справу направляють на розгляд наркому ВС СРСР Єжову, тому далі жодних судових протоколів чи протоколів “трійки”, лише довідка, що Зубрицький постановою особливої наради при НКВС від 4 листопада 1937 р. протокол № 255 засуджений до розстрілу, вирок виконаний 15 грудня 1937 р. Після арешту Андрія Микитовича утримували у в’язниці м. Кременчука, згодом перевели до Полтави, тому місце останнього спочинку, вірогідно, знаходиться у урочищі Триби під Полтавою, де зараз облаштований Меморіал пам’яті жерт політичних репресій.
У протоколі арешту зафіксовано, що у Зубрицького конфісковано 9 фото, послужний список і ще деякі документи, але у справі нічого нема, навіть ознак. що щось колись було. Я гадаю, що під час передачі справи до Москви докумети долучили до тих протоколів, тому щось, вірогідно, залишилося там, але навряд чи доступне.
У документах реабілітації є протоколи повторного допиту свідків, що повністю заперечили якість звинувачення, крім того не знайшли жодних згадок про вербування до польської розвідки, тому Андрія Микитовича реабілітували. Шукали родичів, але у довідці з Святилівки вказано, що вони виїхали у невідомому напрямку.»
Отож більшовицька куля, яка оминула його в 1920, обірвала життя в 1937. Андрій Зубрицький був одним з тих, хто 100 років тому боровся за незалежність України».
