Мало хто з жителів села Городище знає, що в минулому їхні односельчанки були неабиякими модницями і любили гарні прикраси, що були обов’язковим доповненням до їхнього вбрання. До таких прикрас відносилися, наприклад, «дуті» сережки-підківки з бронзи чи міді, на які казали «кульчики», а також «щире» коралове намисто. Вважалося, що якщо на жінці багато коралів, то її ніяка хвороба або чари її не візьмуть, а ще вірили, що намисто оберігає дівочу долю. У комплекті з намистом носили хрестики, які називали «крижики» і які були виразною оздобою, овальні медальйони-образки та різноманітні пацьорки. Коли не було змоги придбати справжнє коралове намисто, тоді дівчата замінювали на його на скляне. Найбільш полюбляли пацьорки із дутого різнокольорового скла, які називалися «лускавками», «світлячками», «надуванцями». Ці прикраси були доволі дешевими та яскравими, тому швидко завоювали популярність серед волинянок будь-якого матеріального статусу і в яких залюбки любили позувати на фото городищанки. Згодом «лускавки» стали популярними і в інших регіонах України, проте зародились саме на Волині. Красувались місцеві дівчата і у яскравих віночках зі штучних та паперових квітів із яскравими стрічками. А які гарні на колишніх фото заквітчані гладдю сорочки та фартухи...
Вишиванки – символ життя, щасливої долі та рідної землі. Односельчанки вишивали зримі обереги, молитовно закладаючи у кожну деталь частинку своєї душі.
А скільки мудрості народної у словах:
«Рукави-як писанки, а личко, як маків цвіт»
«Вишиванка — молитва без слів»
«Своя сорочка найближче до тіла»
«Як неділя, то й сорочка біла»
«Хочеш сорочку мати — не треба позіхати»
Скляними різнобарвними намистинами — «стеклярусом» та бісером дівчата вишивали корсетки. Це такий собі жилет із вирізами, інколи із заокругленнями в нижній частині. Така вишивка надавала одягу особливої мальовничості.
Хотілося би ще побачити на фото наших односельчанок таку поширену колись на Волині і дуже модну тепер жіночу бісерну прикрасу як гердан. Це шийна бісерна прикраса у вигляді досить вузької смуги, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну чи волосяну основу, що утворюють строкатий, геометричний, а часом рослинний орнамент. Слід пригадати гердан Лесі Українки, який тепер набув великої популярності.
Леся Українка, прикрашена герданом
Не менш унікальна прикраса, яку носили волинянки - мендель. Це таке намисто на вовняній тасьмі, між ними закріплені маленькі штамповані двохсторонні образки овальної форми, і чотири скляні зелені намистини.
В українське намисто вбирали й народну мудрість:
«Без намиста і душа нечиста»
«Шия з намистом, а голова зі свистом»
«Мораль чиста- краще всякого намиста»
«Намисто –не тісто, в печі не спечеш»
«Село обікрали, а Катерина в коралях»
«Були коралі, та пішли далі, були перли, та ся стерли»
«Купи коралі, щоб женихи не пішли далі»
Бажання прикрашати себе походило ще від наших давніх предків, які населяли ці землі. При розкопках могильника III-IV ст. в с. Баїв, крім інших різних речей, були знайдені жіночі прикраси: фібули (шпильки –застібки для одягу), бронзовий браслет з потовщеними кінцями, типовий для вельбарської культури, а також намисто з цікавими скляними намистинами круглої та біконічної форми різних кольорів. Навіть намистини бурштину та сердоліку вже були на той час, а знайдене дрібне намисто темно-синього кольору, до речі, є предметом римського імпорту. Це пояснюється тим, що серед носіїв вельбарської культури — готів, які проживали на цій місцевості і є по суті нашими предками, було багато військових людей. Цілком ймовірно, що один з них був на службі у римської знаті і придбав у Римській імперії намисто для своєї дружини. Про контакти з римськими провінціями свідчить ще одна знахідка у некрополі с. Баїв. Це пряжка, яка складається з бронзової S-подібної колодки, до якої на бронзовому кільці була прикріплена срібна монета Адріана (римського імператора, 117-138рр.).
Варто згадати і ще одну особливу підвіску — лунницю. ЇЇ відкопав археолог Кучінка у Луцьку в районі Красне. Це той археолог, що робив розкопки і у селах Городище та Баїв. Ця прикраса зафіксована у представниць черняхівської культури, яка і була розповсюджена в ту пору у наших селах. Це одна з найдавніших і найпоширеніших прикрас-оберегів у вигляді півмісяця з кінчиками вниз, прикрашені зерню. На Луцькій лунниці є зображення хрестика, який був важливим символом і в дохристиянські часи. Лунниці символізують місячний культ, родючість та жіноче начало.
Лунниця
А хто знайде у себе в альбомі і покаже фото своєї бабці, прабабусі з волинським дукачем? Найпростіший дукач або личман — це монета, до якої приварювалося металеве вушко. Прикрасу часто носили на червоній стрічці або на низці намистин. Популярними серед волинянок були дукачі, в яких медальйон був обрамлений коралами. Волинські дукачі були унікальні і різноманітні за формою і нагадували скоріше брошки, та й суттєво відрізнялися від дукачів з інших областей України. Звичайно ж, золоті та срібні дукачі — річ дорога. Її могли собі дозволити тільки заможні дівчата. Це зауважує також відомий український етнограф Олекса Воропай. На підтвердження, він наводить рядки із однієї жартівливої пісні, що побутувала на Волині, в якій дівчина хвалиться перед парубком, що у неї —
«...батько багач,
Штири воли на оборі,
Ще й на шиї дукач..»
Волинські дукачі
Багато хто питає, навіщо шукати та зберігати всі ці речі. На жаль, більшість не бачить у своїх старих фото якоїсь цінності, вони паляться, вивозяться з сміттям, валяються на горищах. Якось ми з краєзнавцем Миколою Вавренчуком збирали по селі фото чи спогади, щоб включити потім у книжку «Вірні присязі», де згадуються наші села. Одна жіночка тримала в руках альбом, в якому були безцінні фото, але не дала навіть їх перефотографувати, при цьомусвітлини були вже рвані і пописані дітьми. А в цих старих знімках — вся наша історія, хто ми будемо, коли не будемо знати свого минулого, історії свого роду, і чим цікаві були наші предки. А вони були дуже крутими. Живучи в такий важкий час, вони самі творили шедеври. Коли бачиш на пожовклих світлинах шикарне намисто, такі яскраві, заквітчані гладдю сорочки, фартухи, рушники, подушки, стрічки, віночки – дух захоплює. Як цікаво все це пізнавати, знаходити на фото якісь деталі, які чомусь не бачились раніше, дивитись на чисті, відкриті обличчя наших з вами односельчан.
Прості люди у вільний від важкої роботи час вишивали, ткали, шили, робили віночки з паперу і воску, то була кропітка робота, невже ми маємо право це забути, спалити, знищити, викинути?
Наші односельчани займалися гончарством. Мій дідусь сам зробив ткацького станка і навчив бабусю ткати. Вона ткала і собі, і сусідам на замовлення. Були у нас і у багатьох інших коловоротки, на яких робили нитки з вовни, щоб ткати рядна, а також в’язали собі теплі кофтинки. Дідусь видовбав із колоди ступу і витесав до неї товкача, всі Помірки сходились на вечорниці до нас перед Різдвом потовкти собі пшениці на кутю, було так цікаво нам малим їх слухати. А перед Пасхою фарбувати яйця всі йшли теж до нас, я цього дуже чекала, любила, коли сходились сусіди. Мама купляла фарбу до порту (до тканини) і її вистачало, щоб прикрасити яйця багатьом. Варили ту фарбу, поки останній вже яйця були тільки рожеві.
Тож давайте зберігати і не забувати нашу історію, спадщину для нащадків, наш генетичний код!
Неоніла Джаббарова, бібліотекарка села Городище
