Спогади про Рубаху Андрія Антоновича (1914 – 2015 рр.), ветерана Другої світової війни, жителя села Баківці
У травні 1941 року Андрія Антоновича разом із іншими баківчанами забрали на навчання в армію на 40-денний термін. Перебували вони у військовому таборі під Ківерцями. Через місяць перекинули їх до кордону поблизу річки Буг у складі 306-го піхотного полку. Там і застала його війна. Ще не встигли розмістити палатки, як їх уже обстріляли німці. Взявши до рук кулемети, бійці почали відстрілюватися. Потрапивши в оточення поранений Рубаха разом із вижившими бійцями опинився в полоні. З цього моменту розпочинається чорна смуга в житті Андрія Антоновича.
Чоловік місяць перебував у німецькому таборі в місті Хелм. Спали у бараках, вдень в’язнів виганяли на вулицю. Годували смердючою баландою. Полонені помирали десятками. Через два місяці всіх, хто вижив, перевезли у місто Мепин. Голодні і виснажені, вони не могли навіть травинки скубнути, бо вартові стріляли з кулеметів. А далі – місто Інсбург у Німеччині. Тут знущалися найбільше. За огорожею був басейн з водою. Глибина перевищувала зріст людини. Полонених брали за ноги і руки, розгойдували і кидали у воду. Хто вибирався, того ще додатково обливали водою зі шланга. Це дуже веселило наглядачів.
Згодом 200 чоловік, в тому числі Андрія Рубаху, перевезли в Гамбург. Там хоч полонені могли із лісу носити дрова, щоб обігріти бараки. А далі Андрій Антонович потрапив в «Мангайм», де працював на військовому заводі. Пригадував дід Андрій, як на заводі цивільні німці, під час обіду, ніби випадково залишали свої пайки хліба для військовополонених, при нагоді зливали з бачків суп і доїдали.
Коли американці в 1945 році захопили територію, де знаходився завод, німці втекли, а полонені залишилися. Взявши білі прапори, вони пішли за лінію фронту до американців. Ті пропонували їхати в Англію, Америку. Дід Андрій же, з 12-ма тисячами полонених, пішки вирушив на Батьківщину.
Додому, щоб побачитися з рідними, не пустили. Формування відправили на Донбас в кам’яні кар’єри. Там пробув ще два роки. Нарешті, в 1947 році повернувся до сім’ї. Прожив хоч важке, та все ж цікаве життя, завжди залишався позитивним і привітним до односельчан. Відзначивши 100-літній ювілей в колі родини, пішов у засвіти в 2015 році.
Підготувала бібілотекар села Баківці Оксенюк Ірина