Спогади Зай Ганни Матвіївни, 1939 року народження, дитини війни, жительки села Боратин
«Народилася я у селі Лютина Сабиновського району Пряшівської області у тодішній Чехословаччині. Про війну добре пам’ятаю, бо проходив фронт через наше село. Було чутно вибухи, стрілянину, літали ворожі літаки, від того аж тремтіли вікна у нашому будинку. Спочатку проходили повз наше село німці, якось вони навіть зайшли у батьківський будинок. Мені було десь 5-6 років, але все було мирно та спокійно, вони навіть ділилися або обмінювалися їжею. Давали сушений хліб, схожий на рафінад, а натомість ми давали їм молоко.
Згодом через село проходили радянські війська. Як ми зрозуміли – це німці відступали. Наша родина допомагала лікувати пораненого солдата.
Одного дня тато захотів зібрати сім’ю, худобу і втікати від бойових дій десь далі, бо як проходив фронт, то дуже страшно було, сильно чутні були вибухи. А мати казала, що якщо вже нас поб’є, то у своїй хаті. Але, на щастя, все минуло.
А як про закінчення війни дізналися, то була велика радість. Тато казав, що мабуть то все, бо вже тиша. Потім односельчани повідомили, що війна закінчилася, то в той день були дуже щасливими, бо вже можна було не боятися.
В Боратин приїхали в 1947 році, вже в післявоєнні роки. Приїхали мати, батько і семеро дітей. Привезли з собою все своє майно: одяг, начиння різне, корів, свиней, овечок, курей, гусей, зерно. Поселили нас в хату, в якій жила дуже добра чешка, що невдовзі повернулася на батьківщину і залишила нам багато речей. А частину будинку займали переселенці з-за Бугу. У будинку протікав дах, то мати дуже хвилювалася і це трохи підкосило її здоров’я. Після війни в Боратині був практично голод, якби не взяли худобу і зерно з собою, то не знаю як би вижили тут. Часто приходили просити їжу інші переселенці, але в нас не було чим поділитися крім зерна, яке мололи і з того варили кулешу, пекли з них пляцки.
Була весна, а город садити зовсім не було чим. Старша сестра Маруся і брат Михайло їздили у Великий Боратин по хатах збирати картоплю хоч по трохи, щоб було на суп і садити город. Після війни в селі також мало що мали люди, але боратинці добре зустріли переселенців, допомагали, чим могли. Майже в кожній хаті були переселенці з-за Бугу і Чехословаччини.
Як посіяли перший раз зерно, почали ходити фінагенти і заставляли здавати зерно, потім був «займ». Держава ніби позичала в нас гроші, щоб віддавати державний борг, але не було де брати гроші, в сім’ї було семеро дітей і не було чим годувати. Тато вигодує телицю, і що мав зарізати й дітей годувати, то продавав, щоб страховку заплатити, бо «займ».
Був біля нас недалеко дитячий будинок, у якому зробили школу. Звели всіх дітей 1937-го, 1939-го і 1940-го років у перший клас. Всі пішли разом, бо не знали мову. Сестри відразу після школи пішли працювати, щоб заробити гроші на прожиття. Сестра Маруся працювала прачкою в Дитячому будинку. Носила воду, гріла на печі, яку палили дровами, прала вручну господарським милом, а вихованців у будинку було більше ста. Які в неї були руки, це важко описати!
Старшу сестру першу в селі завербували на Донбас. Тоді проходила вербовка на роботи в шахти: якщо поїдеш туди на рік, то давали паспорт. А коли вже буде паспорт, тоді вже можна було працювати і в Луцьку, бо без паспорта не брали на роботу. Поїхала вона працювати в місто Макіївка, на щастя не в шахті працювала, а мала роботу зверху. Після Донбасу приїхала в Луцьк і оформилася на роботу до млина. А там треба було мішки носити на собі, вони важили 70 кілограм, то вже вона попоносила їх. Це була важка робота для жінки. Але сестра була рада, що заробила хоч якусь копійку та могла купити і собі сестрам тканину на нові «сукенки».
По відчуттях зараз набагато страшніша війна, ніж була тоді. Така нова зброя зараз, тепер різні ракети, тоді таких не було. Війна обов’язково має закінчитися, надіємось на допомогу європейських країн. Дуже хочеться, щоб наша країна розцвіла і настав вже довгоочікуваний і справедливий мир, щоб ніколи більше не повторилася війна»
Підготувала матеріал бібліотекар села Боратин Руслана Фурман
