Спогади про Денисюк Галину Михайлівну, жительку села Рованці
Галина Михайлівна Денисюк є учасницею бойових дій Другої світової війни. Народилася 11 травня 1927 року в Харкові. Сім’я не бідувала, але і не знала великої розкоші. Крім неї, в сім’ї було ще двоє дітей. Батьки працювали в театрі, до якого полюбляла ходити Галина з рідними, відвідувала також і хореографічну студію в Харкові.
Батько працював адміністратором, гастролювали майже по всій країні. Їх привітно зустріли у місті Недригайлів Сумської області, там розташовувалась частина льотчиків. Коли вистава розпочалася, повідомили, що розпочинається контратака німців, що почалася війна. Всі кинулись розбігатися, людей охопила паніка. На щастя, сім’я врятувалася, адже батько вивів групу артистів та рідних у безпечне місце.
16-річною дівчиною Галина пішла на фронт працювати санітаркою в операційному відділі госпіталю. Перев’язувала та обробляла рани. Брат відмовляв, щоб вона не йшла, але з власної волі вона подалася на війну.
«Найбільше запам’яталося 23 лютого 1944 року. Наш ешелон зупинився на станції Коростень – Подольський. Раптом з’явилися ворожі літаки, вибухи лунали по обидві сторони вагонів. Загинув наш начальник госпіталю та дві санітарки і майже 50 відсотків від персоналу солдатів, багато було поранених. Вбитих похоронили на станції, поранених відправили в тил санпоїздом»
Галині Михайлівні назавжди запам’яталось перебування в місті Сарни. Від безперервних бомбардувань потрібно було змінювати місцезнаходження госпіталю. Потім перебазувалися в Страшевський ліс, рили там землянки, ставили палатки. В цих землянках приймали поранених з фронту та партизанів, працювали і вдень, і вночі, інколи від втоми падали з ніг, але виконували свої обов’язки.
Згодом Галина потрапила на Білоруський фронт, а ще пізніше госпіталь перебазувався в Німеччину, де і зустріли довгоочікувану Перемогу. Коли солдати сповістили, що війна закінчилась, то радості не було меж. Додому повернулася в 1947 році, а на Волинь переїхала у 1954-му. Працювала у школі в Камінь-Каширському районі, познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Георгієм, який також працював вчителем. Майже 30 років працювала вчителькою, потім завучем, згодом займала посаду директора школи, а в 1983 році переїхала у село Рованці. Не раз ділилася спогадами про війну з учнями Боратинської школи в ці пам’ятні травневі дні.
Галина Михайлівна була нагороджена медалями та орденами «За мужність», «Відмінник санітарної служби» та багато інших.
Цінні спогади односельчанки, якої вже немає з нами, але її внесок у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні надзвичайно важливий, ми маємо змогу опиратися на той гіркий досвід та винести для себе історичні уроки.
Підготувала бібліотекар села Боратин Руслана Фурман