До Дня української хустки, що відзначатимуть завтра, ми зібрали для вас історії про автентичні та давні хустки, що зберігаються у родинах наших мешканок. Як хустки слугують родинними оберегами та об’єднують покоління читайте у нашому матеріалі.
Галина Патута, с. Промінь
Моя бабуня була з бідної сім’ї, вона була сирота. Коли вийшла заміж розкішних речей у гардеробі таких як сукні, хустки не мала, але як кожна жінка мріяла про це. І ось одного разу дід вирішив зробити подарунок коханій дружині – продав корову і купив хустку. Слід розуміти, що було це ще до війни (приблизно 1938 рік) а такий подарунок на той час вартував невимовно дорого.
Війна відгриміла, а хустка збереглася. Всю родину бабуні вивезли на Сибір, а вона залишилася тут сама. Певна річ, що родичам ув’язнених або репресованих не давали спокою і тут. Одного разу прийшли з обшуком і в скрині знайшли розкішну хустку. Баба, звісно ж, не захотіла віддавати дорогу серцю річ і сталося так, що хустку розірвали на дві частини. Однак, бабуня зуміла зберегти два фрагменти, з яких згодом її доньки зробили дві хустини. Нині одна зберігається у нас, а інша у моїх двоюрідних сестер. Ось така історія – про розірвану хустку, що об’єднує родину.
Вікторія Кушнір, с. Голишів
З чотирьох років я займаюся українськими народними танцями, тому з хустками маю справу ще з дитинства. Минулого року, коли моя прабабуся відійшла у вічність, серед багатьох внуків і правнуків саме мені вона передала свою хустину. Пам’ятаю той вечір, коли прабабуся із трепетом в руках дала мені хустку і сказала: «Дитинко, май і зберігай її, адже хустка ця пройшла довгий і складний шлях, вона є оберегом нашого роду. Цю хустку носила ще моя мама Уліта, твоя прапрабабуся, а згодом моя старша сестра. Пережила вона і страшні воєнні роки, і Сибір, та все ж повернулася до мене на Батьківщину, а тепер ти тримаєш її у руках…»
Тепер, коли одягаю хустку прапрабабусі відчуваю особливий затишок та теплоту. Сподіваюся, що одного дня мої діти успадкують цю хустину як цінний подарунок та сімейну реліквію, яку у свою чергу передаватимуть своїм нащадкам.
Віра Нежваловська, с. Городище
Це хустка моєї мами Катерини, а вона передала її у спадок мені, адже маю три доньки красуні. Хустка із колишніх, добротних, їй мабуть уже півстоліття. Зараз одягаю її на великі свята – на Різдво до церкви, а колись часто носила взимку, адже крім того, що вона красива, ще й дуже тепла.
До речі, раніше жінки використовували хустку не лише для того, щоб покрити голову. Пам’ятаю як замолоду носила хустку як клунок. Більше того, раніше ж не було спеціальних пелюшок для немовлят або інших пристосувань. Тому, коли треба було нести дітей у церкву до вводу – одягала хустку на голову і зав’язувала таким способом, щоб зробити ще й «кишеню» для дитини. Так і ходили – мати і дитя в одній хустці.
Крім цієї маминої маю ще дві хустини, тож кожна із моїх доньок не залишиться без подарунку.
Неля Нарушець, с. Баїв
Коли почула про фотосесію – взялася шукати якусь красиву, підходящу хустку. І тут вирішила запитати у бабусі, вона запропонувала взяти її хустину, яка вже давно слугує не просто жіночим головним убором, а справжньою сімейною реліквією.
Нашій хустці вже близько 150 років – і весь цей час вона із покоління у покоління передається жінкам у нашій родині. Зараз власниця хустини моя баба Лара, яка отримала її у подарунок від своєї баби Теклі ще у 1946 році. А бабі Теклі на 20-річчя цю хустку подарувала її баба.
На той час такі хустки були якраз в моді і дозволити собі у гардеробі таку річ вважалося справжньою розкішшю. Навіть зараз, коли бабуся одягає цю хустку до церкви, жінки часто запитують звідкіля ми її взяли, бо зараз таких вже не знайдеш. Сьогодні ця хустка – оберіг, символ пам’яті нашого роду та зв’язку поколінь.
Лариса Вегера, с. Баїв
Найбільш знакова для мене хустка – та, про яку розповідала онука Неля. Цій хустині вже 150 років, та маю ще одну красиву та давню хустку. Отримала її у спадок від моєї мами Федоні. У нашій сім’ї ця хустка з’явилася у дуже цікавий спосіб. Можна сказати, що її виміняли на жіночу косу…
А справа була ось як: у дитинстві моя мама захворіла на тиф і долаючи недугу, довелося обрізати косу, ба навіть більше – повністю обстригти усе волосся. Звісно, для дівчинки це була велика втрата, тому хоча б у відрізаному вигляді, але косу вирішили зберегти. Якось моя бабуся Устима (мама Федоні) наводила лад у шафах і вирішила «провітрити» ту ж саму косу. Якраз у цей момент на подвір’я зайшла циганка і попросила забрати волосся в обмін на барвисту хустку, на що бабуся і погодилася. Так у нас з’явилася ця хустина, фрагмент якої зберігається і донині. Нащо тій циганці потрібна була світла мамина коса – невідомо, але після хвороби волосся у мами потемніло і з тих пір вона завжди ходила із чорною косою.
територіальна громада Луцького району Волинської області офіційний сайт
