Баївці завжди були активними, небайдужими до майбутнього свого краю і майбутнього України загалом. Так є зараз, так було і 100 років тому. Яскравим свідченням цього є історія життя Миколи Ковальського – уродженця Баєва, який входив до складу Української Центральної Ради, з 1918 до 1920 очолював Департамент Державного Контролю УНР, певний час виконував завдання контролю фінансових справ армії Української Народної Республіки.
В історії України ХХ ст. виділяється когорта діячів, які незважаючи на особисті обставини, постійно докладали зусиль для досягнення вищої мети – відродження і розбудови самостійної Української держави. Великим патріотом і відданим працівником на цій ниві, за спогадами генерал-хорунжого армії УНР М. Садовського, був Микола Миколайович Ковальський, про це йдеться на сайті Музейний простір Волині.
Народився майбутній державний діяч 4 травня 1885 року у селі Баїв тоді Полонківської волості Луцького повіту (тепер Луцького району). Його батько Микола Григорович Ковальський уже більше року був священиком баївської Свято-Успенської церкви. Тут народилося двоє його синів Микола і Павло.
Про народження першого розповідає метрична книга з Державного архіву Волинської області. Охрещення його відбувалося більш як через місяць після народження – 13 червня, що засвідчили своєю присутністю працівник Київського центрального телеграфу, дворянин Платон Ковальський і дружина секретаря Варшавського митного округу Надія Соботович. Обряд хрещення проводив священик з Острозького повіту Феодот Малькович. Очевидно, якась гілка родини проживала на Острожчині, бо через певний час Ковальські з Баєва проживали вже в Острозі.
Саме тому середню освіту Микола Миколайович здобував у широко відомій в Україні Острозькій чоловічій гімназії. Тут же навчався і його брат. Талановитий юнак продовжив навчання на правничому факультеті університету Св. Володимира у Києві, який закінчив перед початком Першої світової війни. В студентські роки почав займатися громадсько-політичною діяльністю, став членом першої української політичної партії в Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП). Був він також членом таємної політичної української організації – Товариства українських поступовців (ТУП), очолюваного Михайлом Грушевським. Перед Першою світовою війною М. Ковальський став членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і був обраний до складу Київської міської управи.
На Всеукраїнському національному конгресі 17-21 квітня 1917 р. М. Ковальського обрали до Української Центральної Ради від просвітніх і громадських організацій Києва. Відтоді він керував відділенням контролю УЦР, був членом Комітету Української Центральної Ради. Протягом 1918 – 1920 років очолював Департамент державного контролю Директорії Української Народної Республіки. Певний час виконував завдання контролю фінансових справ армії Української Народної Республіки.
Микола Ковальський брав активну участь в організації самостійного державного життя України. Його ім’я, як представника від УСДРП, неодноразово згадується в протоколах засідань Центральної Ради, її комітету під назвою Мала Рада. Так, на засіданні 23 червня 1917 року, коли було утворено Генеральний секретаріат (уряд УНР), Микола Миколайович відзначав, що це є дуже важливий факт, який змінює характер життя в Україні. 28 червня 1917 року від фракції українських соціал-демократів він був обраний до складу комісії, яка мала займатися виробленням проекту статуту автономії України. «В окремих виступах М. Ковальського на засіданнях Центральної Ради були ним висловлені принципові й послідовні оцінки та здійснювався аналіз сучасником і професіоналом-правником дуже складних суспільно-політичних процесів в Україні протягом буремного і доленосного 1917 р.» - писав про нього племінник, відомий український історик Микола Павлович Ковальський.
Слід відзначити, що в партійній роботі, як і в державній, Микола Миколайович проводив чітку патріотичну лінію. Саме в такому дусі згадував про нього Ісак Мазепа – теж член УСДРП, в певний час прем’єр – міністр уряду Директорії УНР і автор книги спогадів «Україна в огні й бурі революції». Поряд з С. Петлюрою та В. Винниченком, у партії соціал-демократів М. Ковальський займав одну з провідних позицій [2; 5, с. 80]. У середині січня 1919-го, На VI- му з’їзді українських соціал-демократів Микола Миколайович був обраний до Центрального Комітету УСДРП. Разом із ним до складу Комітету увійшли: член ЦР від Петрограду Сергій Вікул; відомий історик, викладач Йосип Гермайзе; громадський діяч, журналіст, секретар ЦР Михайло Єреміїв. Були тут також представники з Галичини (С. Вітик) та Буковини (О. Безпалко). Центральний Комітет відтепер складався з 14 осіб.
На січневому з’їзді стався ще один характерний момент – гостра дискусія між прихильниками радянського устрою в Україні і партійцями, які стояли на незалежницьких позиціях. «Десять упертих делегатів», які дотримувались останньої позиції, створили свою окрему групу. Завдяки їм з’їзд відкинув комунофільство. Щодо того, чи входив до цієї групи Микола Ковальський, точних відомостей не має. Але знаючи його принципові антибільшовицькі настрої, можемо з певністю припустити, що серед десяти був і він.
З часу обрання до Центрального Комітету Микола Миколайович брав участь у багатьох нарадах. Так, 18 травня 1920 року у Вінниці відбувалась нарада, як пише І. Мазепа «у справі сучасного моменту», тобто становища в якому перебувала у той час УНР. М. Ковальський і М. Бухановський (теж член ЦК УСДРП), які спеціально на нараду прибули із Києва, дуже нарікали на більшовицький режим в Україні, вже тоді побачивши його антиукраїнську суть:
а) У внутрішньому управлінні, наголошували промовці, Україна цілком підпорядкована Москві. Всюди панує безоглядна централізація. Виборні ревкоми змінені призначеними, переважно з людей зайшлих, ворожих українській справі. Всі адміністративні апарати переповнені чужим, неукраїнським елементом. Також і червона армія в Україні щодо свого національного складу переважно неукраїнська;
б) Різко негативно оцінювали «кияни» соціально-економічну політику більшовиків. На їхню думку вона спрямована на те, щоб, як і перед цим, безоглядно вивозити з України її матеріальні ресурси. З цією метою були створені «комнезами» (комітети незаможних селян), які мали розколоти селянство і, спираючись на бідніші елементи, успішно витягувати хліб у «продукційного селянства» для Московщини;
в) М. Ковальський і М. Бухановський оповідали, що всупереч проголошенню більшовиками нової національної політики в Україні, фактично все залишилося по-старому. В урядових установах панувала російська мова. Підручники, газети, агітаційні видання друкувалися майже виключно російською.
Підсумовуючи, доповідачі пропонували боротися проти більшовизму усіма можливими методами. Разом з тим, наголошували, що союз з поляками не буде популярний в Україні. Але їх необхідно залучати до боротьби, стримуючи окупаційні тенденції. Для цього пропонувалося посилити представництво УСДРП в уряді, залишивши його за соціал-демократом Ісаком Мазепою. На таких позиціях М. Ковальський стояв навіть тоді, коли інші члени Центрального Комітету погоджувались з відставкою. В цій ситуації він єдиний, хто «залишився при окремій думці».
Члени конференції УСДРП в Подeбрадах 1928 р. М.М.Ковальський сидить посередині
Слід відзначити, що в той час, у 1920 році, Україна перебувала у скрутному становищі. Кілька разів мінялися владні режими – до кінця квітня – початку травня був більшовицький режим, до початку червня – польський, а далі – знову більшовицький. Українські державні діячі, які тепер мало що реально вирішували, підлягали значній небезпеці. Кривава Че-Ка проводила боротьбу з так званою «контрреволюцією». Одним із тих, хто побував у їхніх лещатах був М. Ковальський. Тільки рішучість друзів дозволила уникнути найгіршого.
Микола Ковальський намагався боротися за українську справу до кінця і емігрував аж у 1921 р., коли можливості для боротьби в цьому напрямі уже були втрачені. За кордоном опинився у польському місті Тарнов, де знаходився осередок уряду УНР в екзилі і ставка Головного отамана Симона Петлюри. Тут він проводив активну громадську роботу і був обраний до управи Товариства допомоги емігрантам з України та їх родичам. Не полишав також роботи в Українській соціал-демократичній партії, від якої входив до українського парламенту на чужині, що прийняв назву Рада Республіки.
Того ж року у Варшаві був створений Український Центральний Комітет (УЦК) – організація для всебічної опіки над емігрантами з УНР. У статуті зазначалося, що Комітет є цілком аполітичною національно-громадською організацією, яка піклується задоволенням лише культурно-побутових потреб українських емігрантів, має завданням обстоювати юридичне становище емігрантів і сприяти економічному і духовному розвитку національних осередків українців у Польщі.
У 1923 році Комітет організував у польській столиці перший з’їзд української політичної еміграції, на який прибуло чимало делегатів з усієї Польщі. На цьому з’їзді для керівництва справами була обрана головна управа УЦК, в яку увійшов М. Ковальський. Є відомості, що з грудня 1925 р. Микола Миколайович виконував обов’язки головуючого в УЦК.
Усі зусилля він спрямував на захист прав українських емігрантів. Як згадував М. Садовський, «не було такої урочистості, на якій не був би присутнім Микола Миколович і на якій не промовляв би він чи не виступав з рефератом або доповіддю. Не було випадку, коли десь на периферії Польщі трапилось якесь нещастя з нашим емігрантом, щоб не поїхав туди Микола Ковальський рятувати чи заступитись за покривдженого. Ось тому він був таким знаним та любимим усіма».
Особовий склад УЦК в Польщі. М.М.Ковальський – в першому ряду посередині
До 1940 року він очолював Український Центральний Комітет. З початком німецького окупаційного режиму усі українські, як і польські та інші національні організації були ліквідовані. В тому числі ліквідували головну управу УЦК та всі його відділи і гуртки. Після цього Микола Миколайович працював у польському кооперативі «Сполем», де виконував обов’язки контролера. У Варшаві пережив час польського повстання проти німців у 1944 році. Налагодив і підтримував активну співпрацю з українським рухом Опору. Натомість пропозицію співпрацювати з окупаційною владою категорично відкинув, що коштувало йому життя. За непослух і відмову у налагодженні контактів, у вересні 1944 року М. Ковальського заарештували і відправили разом з дружиною спочатку в концтабір Штутгоф, біля Гданська, а в листопаді – у Дахау біля Мюнхена, де він і загинув 28 грудня 1944 року.
Як бачимо, Микола Ковальський – це приклад ідейного та принципового українського патріота, в якого слова ніколи не розходилися з ділами. Він був справді невтомним працівником у справі відродження і розвитку самостійної Української держави. Постійно пам’ятав про своє походження з Волині, розглядаючи наш край органічною частиною незалежної України.
Олександр Мельник
