Це інтерв’ю мало відбутися щонайменше з однієї причини. Незабаром настоятель Хрестовоздвиженського храму у Боратині відзначатиме 25-річчя з часу висвячення, а це як зазначив мій співрозмовник, є другим днем народження для священнослужителя. Але навіть якби не ця дата, поспілкуватися з отцем Іваном завжди є бажання.
За чверть століття духовного служіння він завоював непорушний авторитет у Боратинській громаді. Отець відкритий та безпосередній у спілкуванні, цікавий співрозмовник, поради і настанови якого дають поживу для роздумів, чого так бракує у повсякденні.
Ми зустрілися з отцем Іваном, щоб відверто поговорити про його життя та покликання, поділитися міркуваннями з приводу основоположних християнських істин.
Отець Іван пригадайте, з якого моменту ви зрозуміли, що ваше покликання – служити Богу? З чого розпочався ваш духовний шлях?
Не можу сказати, що думки щодо духовного служіння з’явилися у мене ще в дитинстві. Шлях до Бога мені відкрив випадок…
До 18 років я жив на своїй малій батьківщині – у містечку Судова Вишня на Львівщині. Здобував фах медика у Львівському училищі, та звичний плин життя перервала біда. Раптово моя мама сильно занедужала, а лікарі лиш розводили руками.
Тоді мені з порадою нагодився місцевий священник отець Євген: «Вірно служи Богові і він врятує твою матір». Подумки я дав Всевишньому таку обіцянку і він почув мої молитви – сталося диво, мама встала на ноги. З того часу Бог відкрив мені іншу стежку. Я вступив до Луцької духовної семінарії і почав вивчати богослов’я.
Кажуть, що від лікаря тіла до лікаря душі, як від ненависті до любові – один крок. Саме так сталося у моєму випадку.
Чи важко було з мирського життя переходити у життя священнослужителя?
Було непросто. До цього у мене був звичний ритм життя, свої друзі, оточення. Звикнувши до світського життя і знаючи дещо про духовне, я усвідомлював різницю між одним й іншим. Розумів, що доведеться дотримуватися певних правил і канонів та найголовніше нести відповідальність – не лише перед людьми, а й перед Богом. А тут ти вже не маєш права зробити помилку, сказати щось не те. «Небо і земля проминуться, – каже Господь. – але не минуться слова Мої!».
Я відкрив для себе інший шлях, подекуди складний і тернистий, але з Богом усе під силу.
Розкажіть як потрапили на парафію до Боратина?
Після закінчення семінарії Високопреосвященніший покійний блаженної пам’яті владика Яків рукополагав мене на диякона. Після висвячення я почав звершувати літургії у Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі.
Одного разу у єпархіальне правління приїхали парафіяни громади села Боратин просити священника, бо на той час настоятель місцевого храму отець Віктор (в миру Віктор Панасюк) захворів. Тоді владика вирішив поставити на заміну мене. Сталося так, що через деякий час отець Віктор помер і місцеві звернулися до мене із проханням очолити їхню паству. А я на той момент вже мав указ на іншу парафію – у Павлівку.
Як зараз пам’ятаю у коридорі стоять боратинці - Ростислав Смедюк, Григорій Скоп’юк, Надія Пігула, Лариса Ткаченко, Михайло Вахович і чекають мене, а я не знаю що робити. Тоді владика Яків підказав мені: «Отець Іван, йди до тих людей, вони всі чекають на тебе. Вони добрі, будь з ними, а вони будуть з тобою». Я вийшов і ми поїхали у Боратин.
Чи важко було сформувати нову парафіяльну громаду?
Зібрати громаду було не важко. По-перше цей процес розпочав отець Віктор, а по-друге люди самі гуртувалися довкола церкви, були дуже духовні, підковані у цьому сенсі. Завжди важко зібрати 5-10 людей, які б виступали ініціаторами, а тут вже був «кістяк» - люди, які були лідерами і вміли зорганізувати громаду.
Як парафія змінилася за цей час?
Я би не сказав, що парафія змінилася, вона стала більш досконалою, зріс рівень християнської свідомості парафіян і це не може не тішити. Із власних спостережень хочу відзначити, що зараз до церкви ходить набагато більше молоді. Неймовірно тішить їхнє ставлення до храму, щира молитва. Не знаю з чим пов’язані такі позитивні зміни, може зросла потреба у духовному спілкуванні, а може це результат тривалого християнського виховання наших парафіян.
Головне, що люди прагнуть знайти шлях до Бога, а я їм у цьому допомагаю. За всі ці роки вони стали для мене не просто парафіянами чи прихожанами храму, вони – мої духовні діти, а я - їх духовний отець, наставник.
Ви не зовсім звичайний священник – паралельно із духовною діяльністю берете активну участь у житті громади, співаєте у місцевому хорі. Як вдається усе поєднувати і чи допомагає така активна громадська позиція у проповідуванні слова Божого?
Моя місія – служити Богові і людям. Я маю допомогти парафіянам знайти стежку до храму, зацікавити їх прийти сюди. Робити це можна різними способами і проповідування у церкві лише один з них.
Вже кілька років я співаю у нашому хорі «Пісенне перевесло», часто мене запрошують виступити на концертах і фестивалях. Я завжди радо погоджуюсь, адже цього хочуть мої парафіяни. Співати дуже люблю, навчався цьому ще з дитинства. Закінчив музичну школу по класу фортепіано, співав у церковному хорі. Також професійно займався із вчителями – Ярославом Пацулою, Іваном Котеляком, який до речі навчався у вихованця Соломії Крушельницької, Володимиром Штихалюком. Мої вокальні дані – результат їхніх зусиль і подарунок Господа.
Повертаючись до нашого питання – вважаю, що культура і духовність мають крокувати разом. Коли я співаю, то теж з’єднуюсь з Творцем, адже щира пісня – вона як молитва – зворушує серця, допомагає знайти істину та сенс. Якщо співаючи я можу допомогти своїм парафіянам, розрадити їх, значить це теж одна із граней мого служіння.
Священник – це духовний вчитель, до нього звертаються за порадою. Чи часто люди з Вами контактують за порогом храму, просять допомоги або поради?
Так, скажу навіть більше – поза храмом люди звертаються частіше. І мова не йде про елементи духовного процесу такі як хрещення, освячення тощо, бо це я вважаю своїм обов’язком. Люди звертаються зі своїми бідами, проблемами, тягарами. Вони приходять, коли потребують поради чи підтримки.
Буває мене питають: «Моя дружина мене розлюбила, що мені робити?» або «Як мені правильно вчинити у тій чи іній ситуації?». У такі моменти найбільш яскраво проявляється функція священника як наставника, психолога. Люди знаходяться на роздоріжжі, а ти маєш стати для них дороговказом. Треба дати пораду і не схибити, адже від цього залежатимуть людські долі.
На вашу думку, чого люди очікують від священника? Яка основна роль духовного отця?
Основна роль священника полягає у служінні – Богу і людям. Духовний отець має супроводжувати парафіян та готувати їх до зустрічі з Господом. Священник має бути наставником та прикладом, вказуючи людям шлях до спасіння.
Для багатьох парафіян ви є прикладом того, як не втратити віру у часи випробувань. Поділіться секретом як впоратися із негараздами та труднощами, не відвернувшись від Бога і людей?
На мою долю випало чимало випробувань, сталося так, що я втратив найрідніших… Був момент, коли я подумав, що Бог відвернувся від мене. Але хіба це можливо?
Бог ніколи ні від кого не відвертається. Якщо людина думає, що Господь перестає оберігати, посилає труднощі, значить вона сама свідомо противиться Богу і втрачає свій «захисний щит». Тоді я зрозумів – може це я в якийсь час забув Господа? Через свою несвідомість, недосконалість, адже не існує ідеальних людей…
Бог ніколи не відкидає нас від себе, ми завжди можемо повернутися до Нього і покаятися. Саме каяття і смирення допомогло мені пережити усі негаразди, а ще підтримка моїх рідних, моїх парафіян.
Минають передпасхальні дні і дні Великого посту. Євангеліє готує нас до Великого посту, звертаючи увагу на милостиню. Якою має бути наша милостиня? В чому її сенс? Як мудро підходити до цієї потреби?
Милостиня – це дуже глибокий вираз Божої любові. Наймиліші Богові ті, хто найбільше потребує. Під час Великого Посту ми маємо особливо пам’ятати про жертву Господа, його щедрість має спонукати нас бути добрішими та милостивішими до інших. Через милостиню ми єднаємося з іншими людьми. Нам всім буває важко, але ми один одному допомагаємо і всім стає від цього легше. У цьому проявляється один із Біблійних принципів, бо як каже апостол Павло, що щасливішим є той, хто дає, ніж той, хто отримує.
Які завдання чи настанови найкраще собі поставити на час посту, готуючись до такого величного свята як Великдень?
Передусім варто пам’ятати, що у Великий Піст ідеться не про відмову від солодощів або інших речей, які нам смакують, а насамперед про покаяння. Це означає відмову від гріха і повернення до Бога, нашого люблячого Отця.
На час посту можна виокремити для себе три основні завдання. Безпосередньо піст або утримання – чудова практика, коли ми можемо потренувати свою силу волі, але це не означає лише зречення від продуктів, які споживаємо. Це внутрішнє самообмеження, відмова від чогось звичного і бажаного. Молитва – на час посту доцільно поглибити і урізноманітнити свою молитву. Сказати Богові нарешті те, що ми давно хотіли. І третє – милостиня, смирення. Під цим не варто розуміти пожертву для нужденних, ця християнська чеснота носить різноманітні характери. Важливо подарувати своїм ближнім те, чого катастрофічно бракує сьогодні – час, увагу, прощення.
На завершення нашої розмови що побажаєте мешканцям громади напередодні свята?
Бажаю усім тілесного і духовного здоров’я, миру, віри в майбутнє, душевного спокою, розради. Зичу, щоб Воскресіння Христове надихало нас на нові звершення, воскресило в наших душах любов і мир. Хай Господь Бог буде нашим дороговказом і провідником, повсякчас допомагає, а Матінка Божа покриває своїм омофором. Бажаю усім віри в Бога, надії на спасіння і любові до ближнього. І як я завжди кажу: «Воскрес Господь – воскресне Україна!».
Ольга Цуз
