2023 рік в Боратинській громаді є роком памʼяті. 80-та річниця памʼяті про невинно вбитих, замордованих, скалічених доль, памʼять про кожного жителя сіл Баїв, Городище, Цеперів, Гірка Полонка, Оздів, Ратнів, Вікторяни, Вербаїв, Промінь (раніше - Пілганів), Радомишль, чиє життя обірвалося у 1943 році.
Пропонуємо почитати спогади очевидців, людей, небайдужих до цих подій, які досліджували чи збирали інформацію для рубрики «Пекельний липень 1943...», що покликана нагадати про трагедію, яка оповила димом, кровʼю та слізьми села нашої громади 80 років тому. Сьогоднішній допис присвячено селу Промінь (у ті роки - Пілганів), де у ворожому вогні окупантів згоріли десятки людей та їхніх домівок. Пам’ять про ті жахи досі озивається болем у душах односельців. Ось що розповіли свідки тих подій.
Спогади Музичук Віри:
«Влітку 1943 року мені було тринадцять. Наш будинок стояв над дорогою, що вела до села Вербаїв, там місцина рівна і видно все, як на долоні. Налякані односельці збіглися до нашого будинку, десь чоловік 40 було, був тут і священник. А коли люди побачили, що фашисти завернули на дорогу, що вела до Вербаєва і їдуть прямо до нашої хати, то усі кинулись втікати. Ми бігли, а кулі свистіли у нас над головами. Мама не могла пригнутися, адже на руках в неї була моя маленька сестричка і все благала її не залишати сестричку, бо тоді залишусь і я. Дехто з односельчан ховався у ставку, інші тікали полями в сторону Рикань. Вони й врятувались. А в нашій хаті залишився хлопець, то гітлерівці його забрали і погнали в Вербаїв, там він і згорів. Додому ми повернулися десь через два тижні. Разом з іншими ми добрались до Суховолі, там і рятувались. А коли повернулись, то ще довгий час ховалися в стіжках сіна».
Спогади Демчук Катерини:
«Ми втекли зі своєї хати і пішли до Музичуків, вони жили в сторону Бритня, там вже було зібралось багато людей. Аж хтось прийшов і сказав, що фашисти йдуть по дорозі, що веде на Вербаїв і як раз проходить понад цією хатою, де ми зібрались. Усі кинулись втікати. Почули постріли то вже в сторону Мстишина не бігли, а сховалися біля ставка, якраз до нього добігли. Всі були страшенно налякані, а в мене був син малий на руках. Вскочили в очерет – води по пояс, мухи, гедзи, комарі, а я молось, щоб син не плакав. Аж чуємо постріли віддаляються, а через трохи побачили дим зі сторони Вербаєва. Ми думали, що слідом прийдуть і Пілганів палити, то й сиділи в ставку до ночі, аж поки все втихло. Вибирались аж під ранок – ноги одубіли від холоду, тіло розпухло від укусів та Богу дякувати залишились живі».
Спогади Сачеви Уляни:
«На той час, коли гітлерівці стали палити села, в нас чоловіки створили таку собі самооборону, яка повідомляла про наближення ворогів чи попереджала про рух військових груп. Літом 1943 року в багатьох родинах на подвір’ях стояли запряжені коні, а селяни спали на возах, по черзі стояли на чатах, щоб при першій небезпеці мати можливість заховати свою родину. Люди розібрали міст через річку Чорногузку, міркуючи, що так хоч якось затримають облаву. Проте за ніч гітлерівці міст відбудували і вдосвіта рушили дорогою на село Пілганів. Коли розпочалась облава, пілганівці рятувались втечею: одні возами втікали в сторону Рикань і далі на Кальнатичі, Більче. Вони залишились живі, інші, хто намагався врятуватись і втекти за річку Стир потрапили до рук карателів. Потім родичі пішли на згарище і по недогорілих клаптиках одягу шукали своїх рідних. Зібрали останки й поховали всіх в одній могилі на кладовищі».
