14 грудня в Україні відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС – людей, які ціною свого життя і здоров’я змогли здолати страшну трагедію XX ст., що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС.
В житті мешканців Боратинської громади, як і всіх українців, Чорнобиль є незагоєною раною. Чимало наших земляків ціною свого життя і здоров’я, під великими дозами опромінення зупинили невидимого і дуже підступного ворога – радіацію.
Ми зібрали для вас історії про жителів нашої громади – ліквідаторів, які розповіли, що пережили тоді та який слід залишили в історії нашої країни.
Чорнобиль…Чорний біль нашої землі
Чорних дат у світі є немало,
Кожна з них це міна під прогрес.
Найстрашніше, що успіх спіткало
Вибух на Чорнобильській АЕС
14 грудня цього року виповнюється 36 років з дня ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Чотири букви - стали символом трагедії, яка доторкнулася до мільйонів людей, накрила їх крилом безжалісної радіації, перетворюючи свої жертви в безпомічних людей.
Чорнобиль… Чорний біль нашої землі. І скільки не минуло б років, все одно це слово полум’яніє чорним вогнищем скорботи. Чорний день в історії України став відомий усьому людству. Ця аварія не має аналогів за масштабами забруднення довкілля та негативного впливу на здоров’я людей. Ліквідатори ЧАЕС живуть серед нас - це наш земляк Синюк Леодор Юрійович, який проживає у селі Полонка.
Леодор Юрійович згадує: «Мені тоді було 36 років. Під час аварії, я працював водієм в АТП, це була воєнізована колона. Про трагедію ми вже знали, і коли керівництво повідомило, що потрібно їхати на ліквідацію АЕС в кожного з нас, водіїв, не було сумнівів. Наша колона прибула на станцію 1 червня. Почали возити пісок, щебінь знімався верхній шар ґрунту і ми його вивозили. Також возили ліс, який згорів і після цього - був рудий. Пропрацювали ми на ліквідації місяць і нас замінили, бо кожен з нас відчував, що погіршується здоров’я. Про себе, ми тоді не думали, а були ж у 30 кілометровій зоні. Згадую, ще нашого інженера з міста Рівне Олександра Абрамчука, я з ним товаришував. Одного разу я побачив, як знепритомнів Олександр, в нього з носа почала йти кров і я його виніс з місця ураження в лікарню, але він помер. Це був дуже хороший керівник і товариш. Якби не подвиг простих людей, які ризикували своїм життям і здоров’ям, рятуючи нас від подальшого поширення радіації, то важко навіть спрогнозувати повні масштаби трагедії».
Леодор Юрійович має 2 групу інвалідності, але завдячує своїй сім’ї, дружині, яка з самого початку допомагала та підтримувала його. Низький уклін всім хто боровся зі страшною бідою. Пам’ять про ліквідаторів аварії збережемо в серцях і хай їхній подвиг не згасне у віках та пам’ятає молоде покоління.
Справедливі рядки з вірша Ліни Костенко:
Загадили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненераджені
Нікого з вас до віку не простять!
Підготувала бібліотекар с. Гірка Полонка Галина Васечко
Пройшло вже багато років від тієї страшної трагедії, яка сталася 26 квітня 1986 року. Вибухнув 4 реактор Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Особливо небезпечну і важку роботу довелося виконувати ліквідаторам саме у перші дні після аварії, щоб зупинити реактор, який щойно вибухнув, знизити рівень радіації. Вони зробили великий подвиг за сім місяців після аварії, забрали тони радіоактивного сміття і ґрунту, деактивували гектари площі зсередини і кругом реактора, знизивши радіоактивний фон в десятки і сотні раз.
Одним із таких очевидців є наш односельчанин з с. Голишів Боратинської громади Євтушок Володимир Мілетійович. Народився він на Житомирщині. Після закінчення Української сільськогосподарської академії був направлений у м. Припять, де побудована Чорнобильська атомна (ЧАЕС). В місті жила лише молодь до 35 років. Чудове гарне місто, скрізь стояли гарні багатоповерхівки.
Володимир Мілетійович працював 3 роки перед аварією головним інженером в колгоспі ім. Калініна с. Нові Шепелічі (3 км від ЧАЕС).
За словами Володимира Євтушка: «Вранці 26 квітня 1986 року відбувся потужний вибух. Пожежу гасили. Паніки не було. Усі люди займалися своїми справами. Діти пішли у садочок та школу, дорослі на роботу, на ринок. Дружина із сином гуляли на дворі. Хлопчикові тоді було 3 роки. У обід пролунало повідомлення по місцевому радіо. Було оголошено, щоб всі закрили вікна, менше були на повітрі, постелили мокру ганчірку під ноги.
З часом ми почали спостерігати, що швидка часто забирає людей, які гасили ту пожежу, відвозячи їх у Київ на лікування. Симптоми були різні: в кого кров носом, в кого ротом... Через три дні почали готувати людей до евакуації. Я відвіз сім’ю до родичів в с. Клівіни, Поліського району Житомирської області, потім в Любомльський район Волинської області.
Людей масово вивозили. В понеділок з’їхалося багато автобусів, вантажних машин, гелікоптерів. Я залишився вдома сам. На цілий під’їзд було нас всього двоє: я і ще один чоловік. Мені надійшло розпорядження заготовляти пісок для гасіння реактора. Потім цей пісок разом зі свинцем скидали в парашах з гелікоптерів на палаючий реактор.
А ще видавали таблетки з йодом і рекомендували вживати спирт. Тіло, обличчя, все пекло, в роті постійно відчувався солоний присмак. 4 травня прийшов наказ евакуювати 6 сіл (потрібно було зібрати людей, тварини, птицю). Дехто не хотів їхати, залишився. Міліція супроводжувала колони автобусів, по дорозі була розкладена їжа, спакована в кульки, де можна було підкріпитися. Людей порозвозили і порозселяли в основному по Київській обл., по районах, селах.
Ліс навколо Чорнобиля просто згорів, залишилися одні стовбури, пшениця так і не зібрана, проросла по новому. Я виїхав в м. Бородянка (районний центр в Київській обл.), жив там деякий час, потім в Мар’янівці. А далі ми взяли відкріплення і переїхали на Волинь, в Луцьк. Прийняли нас тут гарно. Жили в районі ГПЗ. Опікує нас поліклініка №3, м. Луцька, за що дуже вдячні нашим лікарям. Відправляли нас часто в санаторії: в Алушту, в Київ, «Лісову пісню», що на Волині.
Маю І категорію ліквідатора на Чорнобильській АЕС (10-кілометрована зона). На даний час ще працюю в будівельній організації Луцьксантехмонтаж - 536. Був депутатом Боратинської сільської ради».
Підготувала бібліотекар с. Боратин Марія Литвиненко
Там, де сосни до неба здіймають
Поруділе, змарніле гілля,
У пісках у рентгенах дрімає
Моя рідна поліська земля….
Лариса Ковальчук
Декілька поколінь родин Дремаків та Антонців жило на Чорнобильській благодатній землі. Працювали хто де, адже у місті було декілька великих організацій. Та найбільшою гордістю мабуть була Чорнобильська АЕС.
Подружжя Сергія та Ганни Антонців спочатку жило у батьків, та мрія про власний куточок спонукала поїхати на далекий Схід ( на БАМ) щоб підзаробити. Через два роки повернулися до рідного міста і розпочали втілювати мрію у життя. Та Чорнобильська трагедія зруйнувала не тільки їх плани, а й спокійне щасливе життя.
25 квітня 1986 року Ганна Миколаївна відсвяткувавши своє день народження, пізно в ночі випроводжаючи гостей, на вулиці побачила машини швидких, що рухалися у бік АЕС. Тоді, ніхто не придав значення тому, що сталося - бо всяке траплялося на станції. 26 квітня сім'я, як і планувала, повезла дітей до Києва у цирк, а коли поверталися до Чорнобиля відчули щось недобре. По дорозі до міста їхали колони пожежних і швидких автомобілів. Чутки по місту розійшлися швидко, та офіційних звернень ніхто не робив. Мама Ганни Миколаївни, Ніна Степанівна Дремак працюючи завгоспом у місцевому інтернаті, мала вказівку роздати дітям таблетки йоду. Розуміючи для чого, роздавала їх рідним та сусідам. На допомогу пожежникам і військовим у ліквідації аварії прийшли і місцеві жителі. Грузили пісок у великі парашути і завантажували його до гелікоптерів. Крім цього Сергій Сергійович Антонець доставляв автомобілем скраплений газ, бо працював у газовому господарстві м. Чорнобиль, а шлях проходив через м. Прип'ять. За самовіддану працю був нагороджений нагрудною відзнакою та званням ліквідатора. Та всі підтверджуючі документи згоріли в Радянському архіві, тому вже в незалежній Україні має лише статус переселенця.
Першого травня у Чорнобилі оголосили евакуацію, сказали взяти речі та їжу на три дні. Автобуси приїхали за жителями міста лише п’ятого травня. Ніхто не міг уявити, що більшість із людей залишають рідні домівки назавжди. Жителів Чорнобиля вивезли у Бородянку. Місцевий люд неохоче брав людей на квартирування, тим більше із малими дітьми. Не знайшовши житла, сім'я Антонців попросилася до родичів у Київ. Столичні жителі з острахом ставилися до чорнобильців. Усі прибулі із Чорнобильської зони мусили пройти дезактивацію щавлевою кислотою і холодною водою у Дементіївських банях на Московській площі. Важко уявити, що відчували люди, які і без того втратили в одну мить все, що мали і любили, а тут ще й таке ставлення.
Згодом родина Антонців винаймала житло в невеличкому поселені Дружня недалеко від Бородянки. Туди перевели газове господарство в якому працював чоловік. У невеличкій хатинці із глиняною долівкою жила сім'я із двома малими дітками опалювали хатину старими дерев’яними залізничними рейками. Ближче до осені керівництво Сергія Сергійовича запропонувало перевестися в Кіровоград, Миколаїв чи Луцьк. Порадившись із дружиною - вибрав останнє. Адже воно так нагадувало рідний Чорнобиль із його лісами та річками.
Через державну Програму підтримки громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи Волинська обласна рада надала житло у м. Луцьку. Будинок був ще не зданий в експлуатацію, не було світла та води. Подружжя Антонців не дивлячись на відсутність комунікацій заселилося у квартиру ще до опалювального сезону. «Хоч яке житло, та власне» - казав господар. Було важко, та підтримка людей, лояльність влади, Червоний Хрест допомогли облаштуватися. Так розпочалась нова сторінка життя на Волині. За 36 років проживання у Луцьку сини Ганни Миколаївни та Сергія Сергійовича вважають себе волинянами. Добре жилося тут і вже покійним батькам Ганни Миколаївни, котрих діти теж забрали на Волинь придбавши їм будинок в с. Баківці. Та у снах Ніна Степанівна Дремак прогулювалася рідними вулицями Чорнобиля. ЇЇ душа назавжди залишилася із рідною землею. Там і поховали її, як заповідала.
Починаючи із 90 –х років кожного року на 09 травня всі вихідці із Чорнобиля приїздять у рідне місто, щоб віддати шану могилам предків, побачитися із друзями, сусідами, чи просто прогулятися рідними серцю місцями. Адже пам'ять про рідне і дороге надає сил жити і рухатися далі.
Підготувала бібліотекар с. Баківці Ірина Оксенюк
Поламані життя
Чорнобиль… Скільки болю, страждань і обману в цьому слові? Скалічені життя не одного покоління, поламані долі, зруйновані сім'ї. Брехня, яка забрала багато життів, домівки в людей.
Біль від катастрофи 1986 року не полишає пам'ять і зараз. Таких історій є безліч, які пробирають душу, сльози душать з середини. Далекий 1986 рік, маленька дівчина Оксанка (сьогодні жителька с. Радомишль) мала щасливе дитинство, мама, тато, трирічна сестричка. Тато працює на Клесівській автобазі Сарненського району Рівненської області, їздить на великих машинах «Белаз», «Краз», з колегами заробляють на шмат хліба, але не здогадуються, що скоро їхнє життя піде шкереберть.
Сім'ї Тріщук пощастило, тата Оксани, Володимира, лихо минуло, пригадує вона. Прийшовши додому він розповів, що його колег Боса і Шимчука посилають у відрядження до Чорнобиля, вибирають чомусь старших чоловіків, які вже мають дітей, нічого не пояснюють. Хлопці - возили землю і засипали реактор. Навіть будучи на території атомної станції їм нічого не пояснювали, давали пити спирт, що дуже дивувало водіїв, адже вони ж за кермом. Лише потім люди дізнаються, що сталося, в селі де живе дівчинка слухали радіо «Голос Америки» таким чином дізналися про страшну правду.
Щоб мати статус ліквідатора потрібно було знаходитися в зоні ЧАЕС певну кількість днів, бідолашних чоловіків відправляють з території на день раніше потрібного терміну. Кожен з них доводив свою правоту, що вони були там у самому пеклі. Їхні сім'ї ставлять на чергу, щоб отримати квартири, але чоловіки цього так і не дочекалися, вони померли через 3-5 років після трагедії (в обох були хвороби пов'язані з кров'ю).
Сім'ю Оксани Тріщук евакуйовують з ІІ зони безумовного відселення до села Пашева Рівненської області, але нагадування про катастрофу не полишає людей. Замовчування влади призвело до того, що наслідками впливу радіації було випадіння волосся, втрата зубів, які дуже кришилися. А зараз через стільки років дуже багато людей хворіють на рак, хворобу яку можна сміло назвати «Чумою ХХІ століття».
Ми українці - сильний народ, наша сила в єдності, і ми бачимо, що зі всім впораємося. Згадаймо в щирій молитві усіх постраждалих в наслідок Чорнобильської катастрофи 1986 року, вони віддали своє життя, щоб жили ми…
Підготувала бібліотека с. Радомишль Людмила Демчук
Чорнобиль - наш сум і біль…
Це страшне лихо спіткало нашу Україну навесні 1986 року. Чорнобиль показав усьому світу, яка мала наша планета і яке уразливе людство. Кожен житель нашої країни відчув біль Чорнобиля, жах і страх перед невидимим, але нещадним ворогом. І чим більше часу минає після тих подій, тим гостріше ми починаємо усвідомлювати, що сталося і що б могло б статися, якби не самовідданість тих людей, кого називаємо «ліквідаторами».
Одним з таких ліквідаторів є житель села Городище Решетило Микола Серафимович. Народився він 1 листопада 1945 року у селі Климівка, Білокуратинського району, що на Луганщині. Працював в АТП 10761 міста Ковеля, організація була підпорядкована військовій частині.
У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Микола Серафимович брав участь у період з 27 червня по 7 липня та з 14 жовтня по 31 жовтня 1986 року, водієм вантажного авто. Робота полягала в утилізації радіоактивних забруднених решток, а також будівництва автомобільних доріг навколо ЧАЕС. Дуже важка праця, нестерпна жара, більш як 30 градусів. Видавали марлеві пов’язки і респіратори, але ними ніхто не користувався, бо не було чим дихати. «Після так званого відрядження, пригнали назад в АТП новенького Камаза, але коли поміряли радіацію, то зразу списали, бо вона «зашкалювала» - згадує пан Микола.
Радіація дала ускладнення Миколі Серафимовичу на шкіру, білий наліт був навіть на зубах, проблеми з легенями, серцем. Стан здоров’я покращила допомога луцького дерматолога – лікування травами, таблетками, проходження різних процедур.
Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсису. Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи своїм здоров’ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю. Священна пам'ять, про всенародний подвиг ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках.
Підготувала бібліотекар с. Городище Неоніла Джаббарова
