22 травня православні християни відзначають дату перенесення мощей святителя та чудотворця Миколая. Цього дня в XI столітті мощі святого Миколая перевезли з Мир Лікійських (сучасна Туреччина) в Італійське місто Барі. В українській традиції його ще називають днем «літнього» Миколая. Цей день є престольним святом одразу для двох сіл Боратинської громади — Голишева і Городища. Тому сьогодні ми підготували для вас 10 цікавих фактів про кожне з цих сіл.
10 фактів про Голишів
1. Перша писемна згадка про село Голишів датується 1463 роком. У листі польського короля і Великого Литовського князя Казимира згадується «Голєшов». Село було приписане до Луцького замку. і його мешканці виконували певні служби в замку і сплачували данину грішми і медом.
2. В XV столітті тут була приватна митниця, яку встановив після смерті Вітовта тодішній власник села. Є версія, що ним міг бути перший київський воєвода Мартин Гаштольд, який в той час він володів селом Полонка.
3. В ХVІ столітті тут був розміщений замковий млин, який був привілеєм самого короля Сигізмунда Августа. і передавався в оренду луцькому пушкареві Петру Скубейді. Оренда такого складного на той час механізму була дуже високою і сплачувати її могли лише дуже заможні. Люди з голешовських дворищ зобов’язані були возити «на замок» помірне борошно з млина.
4. А на межі ХІХ-ХХ ст. в Голишеві діяла кінна залізниця до Луцька, тут був панський палац з парком працював фільварок, який належав поміщиці Марії Радуск.
5. Про гуральню в Голишеві, яка видавала 67000 відер горілки щорічно, знали всі в окрузі. Тут застосовувалася новітня технологія «ректифікації» (виготовлення чистого спирту). Про це свідчить перепис 1911 р.
6. Інформація про голишівське господарювання є у працях Київського агрономічного товариства початку ХХ ст.. В селі були свої технології з вирощування картоплі. Голишівське картопляне господарство вирізнялося особливою сівозміною культур: 1) картопля, 2) картопля, 3) картопля, овес, 4) ячмінь з люпином, 5) люпин. Така схема давала можливість збирати рекордні врожаї картоплі.
7. Завдяки спеціалізації Голишева на вирощуванні картоплі в селі успішно працювали: винокурний завод, капітальна вартість якого складала 50000 рублів, і крохмальний завод з оціночною вартістю 30000 рублів.
8. Голишівцям не потрібно було їхати десь далеко на зарібки, в них у фільварку можна було заробити 10500 рублів, причому на той час відомо, що вартість робочого дня у Луцькому повіті весною складала 25-50 копійок, влітку - 40-75 коп., восени -25-50 коп. і взимку -25-30 коп.
9. Голишів славився знатними гончарами, про що свідчать розкопки укріпленого поселення «Замчисько». Дослідженнями 1972 року було виявлено залишки багатьох житлових і господарських об’єктів, численні знаряддя праці та домашнього побуту, знайдені масивні глиняні фігурки диких тварин, прикрашені орнаментом, які на даний час є своєрідними пам’ятками мікроскульптурного мистецтва. Подібні фігурки до цього часу не були відомі пізньо-трипільського періоду Волині.
10. Ласка в Голишеві — це не тільки тваринка, а й торгова марка, яка виготовляє смачне печиво в екологічно чистому регіоні. Асортимент продукції фабрики солодощів «Ласка» налічує більше двох десятків видів печива, які вирізняються смаком домашньої випічки.
10 фактів про Городище
1. Перша згадка про Городище Луцького повіту, Полонської волості датується 1575 роком, коли його власником був Семен Богуринський. Пізніше село перейшло до князя Григорія Львовича Сангушки, урядника Речі Посполитої, любачівського каштеляна, а згодом і брацлавського каштеляна, 26 липня 1600 Сангушко–Кошерський разом із дружиною Софією із роду Головчинських надають магдебурське право для міста Горохова. Ця грамота була підтверджена 1601 р. королем Сигізмундом III на вальному сеймі у Варшаві. Після смерті Григорія Сангушка с. Городище у 1601р. переходить до його дружини Софії. З 1678 року село є власністю родини Пясецьких , пізніше Грабовських, а потім належить Яну Стецьких, який мав ще великий палац у Великих Межирічах, що на Рівненщині.
2. Назва села Городище походить ще з прасловянської мови, що означає «постійно укріплене поселення». Таке найменування цілком виправдане , адже огорожу довкола села було зведено задля оборони від ворожих нападів. А на околиці села у 1898 р. знаходилось 16 давньоруських курганів, 6 з яких розкопала Мельник К. А біля «Чвураків» відкопали поселення періоду ХІІ–ХІІІ ст. Уламки вінець і фрагменти стінок гончарних горщиків. Біля колишнього фільварку та старого села знайдено двошарове поселення вельбарської культури і періоду ХІІ–XIV ст. площею 2 га. А через заплаву річки Чорногузки - багатошарове поселення тшинецько-комарівської, вельбарської культур і давньоруського часу ХІІ–ХІІІ ст. площею до 3 га. Також в районі старого села віднайдено ще два поселення періоду ХІІ–XV ст. площею по 1 га. Уламки вінець і фрагменти стінок гончарних горщиків зібрані з території людських городів.
3. Досліджені укріплені городища Волині за зовнішніми ознаками відповідають раннім європейським укріпленням типу «motte and bailey». Серед численних пам’яток регіону, як нерухомих, так і мобільних, саме городища типу «motte and bailey», виходячи з їх доброї вивченості в Європі та однозначній інтерпретації там як лицарських замків, найкраще ілюструють появу класичного лицарства на землях Волині. Такі двори були попередниками, а в ряді випадків і співіснували з відомими волинськими мурованими замками. Головною перевагою таких укріплень була відносна легкість, швидкість і простота їх спорудження, що не потребувало кваліфікованої робочої сили, дорогих матеріалів та інструментів. Вони поєднували в собі оборонні та господарські функції. Сама назва цього типу пам’яток вказує на таке поєднання. «Motte» – це високий пагорб із крутими схилами та баштою на вершині, яка використовувалась для проживання, а у випадку військової небезпеки і як оборонна споруда. Тому, загальне первинне планування укріплень типу «motte and bailey» у багатьох західноєвропейських замках збереглось до нашого часу. Яскравим прикладом цього є Віндзорський замок у Англії. Тобто укріплення типу «motte and bailey» - це житло феодала невеликої площі з потужним насипом та дерев’яними елементами оборонних укріплень. На Волині, до укріплень типу «motte and bailey» відноситься Коршівське городище. За планувальними особливостями схоже на нього і городище села Городище. Укріплення тут являє собою круглий в плані стіжок із горизонтальним верхнім майданчиком розміром 65,0×60,0 м і висотою до 5 м над рівнем заплави, частково зруйнований кар’єром. По зовнішньому контуру прилеглого поселення простежуються сліди укріплення валом, однак характер їхній поки не встановлений. На стіжку городища закладено траншею розмірами 15×1 м, що тягнулась від центру до західної межі укріплення. Глибина нашарувань та підсипок, досліджених в ній до рівня материка, сягала 2 м. Незважаючи на невеликий об’єм робіт, вдалось з’ясувати низку особливостей внутрішньої конструкції насипу стіжка. Його укріплення були зведені у два етапи. Ранні укріплення являли собою валоподібний насип шириною 3 м та висотою 0,5 м. На його гребні виявлено сліди дерев’яних елементів конструкцій валу – стовпову ямку, залишки згорілої та сліди від зотлілої балок. Із зовнішньої сторони насипу розмішувався рів. На одному рівні з підошвою валу, на рівні материка, в межах закладеної траншеї були виявлені і частково досліджені два заглиблених у материк об’єкти, що містили кераміку Х ст. та знахідки, пов’язані з металургійним ремеслом. На території стіжка культурний шар, що лежав на материковому ґрунті, містив знахідки, які можна віднести до часу від Х до ХІІІ ст., тобто практично всього давньоруського періоду. Другим етапом укріплення городища була масштабна (до 1 м) підсипка світлою материковою глиною по всьому майданчику, завдяки чому воно і набуло нинішньої характерної стіжкової форми. Попередньо нижню хронологічну межу цих робіт можна визначити за нечисленними знахідками з підсипки. Це фрагменти якісної, тонкостінної кераміки темного кольору (часто зі слідами повторного обпалу) з високими, оформленими лінійним врізним орнаментом тонкими вінцями. У майже всіх випадках верх вінця та його внутрішня сторона вкриті зеленою поливою. Отже, вперше укріплення тут було зведене на місці давнього поселення іще у давньоруський час. Не раніше ХVІ ст. городище було підсипане, завдяки чому поверхня його набула стіжкової форми з рівним майданчиком, поховавши під собою залишки валу та культурний шар давньоруського періоду. Дослідження показали, що стіжкові насипи Коршівського городища та Городища значно відрізнялися від групи стіжкових городищ Полісся. Бо вони не тільки територіально відірвані від Полісся, але й мають набагато менші розміри та слабші культурні відкладення післямонгольського часу. За аналогією з подібними пам’ятками на території Польщі їх можна віднести до залишків лицарських дворів.
4. Городище і Баїв були власністю графа Ходкевича, нащадка Олександра Ходкевича, млинівського «Каліостро» і масона. Влітку 1935 року син графів Мечислава і Феліції Ходкевичів Кшиштоф оголосив батькам про своє одруження. Ім’я обраниці розлютило владну графиню – син уподобав доньку збанкрутілого вельможі з-під Тернополя Марію Комарницьку. Мезальянс розколов родину, свекруха Феліція з молодшими дітьми переселилася у Городище і на гостину до Млинова навідувалася украй рідко. Біля річки Чорногузки, на підвищенні,стояв гарний маєток. Будинок був з терасою, серед двору, викладеного плиткою, стояв костел. Недалеко були розташовані конюшня, коровник, свинарник, вівчарня, кузня, великий льох, ріс садок європейського типу з рідкісними деревами і квітами, до маєтку вела дорога, обсаджена липами. При в`їзді в маєток стояли великі дерев`яні ворота (ті ворота добре пам`ятають місцеві жителі, бо малими ще довгий час гойдалися на них, коли пасли корови). Графиня була добра і чуйна до селян, давала їм гарне насіння, лікувала, робила уколи, приносила півника, щоб хвора підкріпилася. У маєтку служили люди з навколишніх сіл, які приходили орати, сіяти, віяти, сапати буряки. Дорослим в день за сапання платили 1 злот, а підліткам- по 50 грошів. Граф часто об`їзжав свої землі, тоді у фаетон запрягали четверо коней, кучером був Стаднік Максим Степанович, якого графиня обдарувала за роботу гаптованим обруском. Між Городищем і маєтком була земля, на якій графиня побудувала цегляні будинки, у яких на квартирах жили її робітники- поляки, один будинок був на 4 сім`ї (одна сім`я займала чверть будинку). З того і пішла назва-Чвуракі, яка існує і понині. На Чвураках була своя школа, вчителювала в ній пані Паранська, графська покоївка. Незабаром у родині Ходкевичів настали не найкращі часи. Батько Кшиштофа був знаним в околиці картярем, а перед самою смертю він дуже програвся в карти. Пані Ядзя, покоївка Ходкевичів , пригадує, що старого графа Мечислава Ходкевича ховали у закритій труні, і висловлює обережну думку, що, ймовірно, у Млинові поховали лише труну, а сам боржник спокійнісінько утік собі від кредиторів за кордон. А Кшиштоф і Марія Ходкевичі тугіше затягнули паски, бо синові довелося віддавати борги батька.
5. У 1939 році у маєтку був організований дитячий будинок, опікувалася ними графиня Феліція, діти виконували у маєтку різні посильні роботи. В 1939 році коли прийшли «совєти» графиня з дочкою і сином на аероплані втекли з маєтку у Польшу. Майно селяни розібрали, а цеглу використали на свої будівлі. Те саме відбулося і в Млинові. Хоч у млинівському палаці Ходкевичів діє музей, але багато колишніх меблів знаходяться по людях, і на дубовому столику Ходкевичів зручно їм різати буряки. Незважаючи на важкі часи, всі члени сім'ї Ходкевичів залишилися живими . Через 70 років у Млинів приїзжали діти Мечислава і Феліції - Кшиштоф і Адам, вони провідали свою покоївку Ядвігу Мефодіївну Демидюк і ще раз подякували її за любов і турботу.
6. У Городищі була своя чотирикласна церковно-приходська школа. Заняття починались з читання молитви «Отче наш». Два рази на тиждень приходив з Баївської церкви дяк, він викладав «Закон Божий». Щосуботи пані Уляницька, яка там вчителювала, водила дітей до церкви на службу. Дехто з сільських дітей вчився на Чвураках, вчили польську мову. Діти дружили між собою, ходили одні до других колядувати. В поляків теж навчання починалося з читання «Отче наш». Церква стояла недалеко від школи, перед тим люди ходили до Баєва. Правив у ній священник Сахович. Церкву почали будувати у 1910 році , тоді засноване і кладовище.
В липні 1943 року, коли було спалено село - згоріла школа, а в церкву закинули зв’язку гранат – знесли дзвіницю, тож від церкви залишились тільки стіни, з красиво викладеною плиткою підлога, так як і у маєтку графів Ходкевичів. Діти згодом любили там грати в класики. У 1961 році те, що залишилось від церкви, знищили комуністи. Під час війни діти ходили до школи до хати Карпюк Єви, потім –до Третяка Фільона, згодом – до Скуби. Церковну службу стали відправляти в хаті Чернова Василя, деякі люди ходили до Баєва. У вільний час діти бігали ловити рибу у озерці біля села, яке кишіло карасями і в`юнами, товаришували і разом гралися з польськими дітьми , які жили поруч на Чвураках. Поряд села (в сторону водонапірної башти) ще була земля Литвинці, там росло багато лип і був величезний став.
А вже у 1948 році за допомогою батьків була побудована у селі школа, дорослим допомагали діти, виконуючи різну посильну роботу. Директором був Карааба , пізніше Дуйловський. Вчителями були: Анна Каленівна, Анна Гордіївна, вчителі початкових класів, вчитель німецької – Любов Флорівна, вчитель математики, фізики – Віра Степанівна Дубок. З 1962 року директором був Пройдак Олександр Федорович, вчителі – Голюк Євдокія Федорівна і Борисюк Лариса Григорівна.
7. У перевезеній з Маяків чеській хаті розмістився клуб, хата-читальня, сільрада. Першим завклубом був Торбик Євген. Показували кіно, надворі вішали велике полотно, а всі сідали на траву і дивилися. В 1952 році бібліотека, яка була спочатку в школі, переїхала до клубу. Близько 300 книг знаходились у дводверній шафі. В 1954 р. бібліотекарем стала Третяк Фаїна Фільонівна. В 1953-1956 рр. українська література стала притіснятись, вилучатись з бібліотеки, бібліотеку заполонили російськомовні книжки. У 1959 старий клуб був зруйнований і бібліотека перейшла у приміщення нового Будинку культури.
8. Наші городищанські Помірки - це в минулому хутір Іванівка, назва якого значилась на старих військових німецьких картах. А Іванівка тому, що там оселився першим Назарук Іван. А ще була у нас і хутір Гончарівка — теперішній район автостанції II ( хтось із людей був гончарем). На місці, як тепер кажуть «Задубівці», росли великі дуби, які почали зрізати і у 1931 році будувати перші будинки в селі, люди вибирались зі старого села на поле. В 1934-1935 рр. почали будуватися на Помірках. Так назвали, бо хати стояли одна від одної рідко, помірно.
9. Наші дівчата в минулому мали гарні воскові віночки. Прийшли вони до нас із західної Європи в кінці 19 ст., де в той час були модними вінки з білих квітів з флердоранжу (квітів апельсину), перлів та перламутрів. Коли мода дійшла до українського села , і наших сіл зокрема , дівчата навчились творити схожу красу - спочатку з воску, пізніше з парафіну. З часом восковий (парафіновий) вінок став улюбленим і бажаним весільним атрибутом з ніжних восковичок і зелених чи білих листочків . Хоча в літературі Волинь згадується весільними вінками, тільки з барвінку , які не могли зберегтися до наших днів, тому Волинь якось не представлена збереженими зразками воскових віночків, на відміну від інших територій України, хоча вагомішою причиною мабуть все ж таки ще є те, що під час війни багато сіл Волині, а зокрема нашого Луцького району, були спалені фашистами. Але все ж таки вони дійсно були і дуже гарні . Спочатку випадкова розповідь односельчанки про тітчин весільний віночок з восковичок і білих листочків , а пізніше , поділилися зі мною весільним фото з гарнющим восковим віночком з восковичок і зелених листочків. Значить вони існували і на наших теренах і може в когось міг зберегтися сам віночок, якого, зазвичай, ховали у весільну ікону на зберігання. Було б чудово, з вашою допомогою, друзі, відтворити цю красу.
10. А чи знаєте ви, що наші дівчата в минулому були великі модниці і любили гарні прикраси : «дуті» кульчики підківки , коралове намисто, яскраві стрічки, хрести (крижикі), овальні медальйони - образки та різноманітні пацьорки. Найбільш полюбляли пацьорки із дутого різнокольорового скла , які називалися «лускавки», «світлячки», «надуванці». Ці прикраси були доволі дешевими та яскравими, тому швидко завоювали популярність серед волинянок будь-якого матеріального статусу і в яких залюбки любили позувати на фото наші городищанки . Згодом лускавки стали популярними і в інших регіонах України, проте зародились якраз на Волині. Волинські дукачі були унікальні і різноманітні за формою і нагадували скоріше брошки, до того ж, відрізнялися від дукачів з інших областей України.