Війна… Слово, яке породжує страх, біль, сльози. 24 лютого наші героїні зустрілися з цим віч-на-віч. Вони змушені були залишити свої домівки, щоб врятуватися від обстрілів, вивезти дітей, втекти від окупантів. Про те, як та коли зустрілися з війною розповідають вимушені переселенці, які нині мешкають у Боратинській громаді.
Ольга З, с. Оскіл, Харківська область (м. Макіївка, Донецька область)
З початку війни в Україні це вже друге моє переселення. Вперше я змушена була покинути домівку у 2014 році. Тоді моя сім’я проживала у місті Макіївка на Донеччині. Навесні 2014 року в наше місто прийшли окупанти – на вулицях з’явилися російські танки, владу захопили тітушки. Спочатку ми намагалися протидіяти – влаштовували проукраїнські мітинги, але побачили, що це марно. Тоді прийшло усвідомлення, що нам тут робити нічого. Рішення виїхати далося непросто, адже покинути дім, роботу, все, чим живеш – значить втратити частинку себе. Однак, іншого виходу ми не бачили, бо жити в окупації означало ще гірше – зрадити себе. Тому ми поїхали, щоб почати все з початку на новому місці, але однозначно в Україні. Так і вийшло, що перебралися на Харківщину у село Оскіл, бо мали там будиночок.
Нова сторінка життя почалася складно, але цікаво. Довелося освоюватися у новій громаді, здобувати нову професію. Чим я тільки не пробувала займатися – відкривала тенісний клуб, вирощувала бройлерів, а згодом знайшла себе у громадській діяльності. З 2016 року активно працювала над впровадженням проектів розвитку в Ізюмській громаді. Нашій громадській організації вдалося зробити багато – ми облаштовували сучасні відпочинкові зони, громадські простори (не знаю чи вціліло хоч щось…).
Останній рік я працювала у Києві, вела одразу кілька проектів, які потребували моєї фізичної присутності. Знімала квартиру, куди також перевезла стареньку маму з Макіївки. Вдруге ми зустрілися з війною саме тут, у столиці. 24 лютого ми, як і тисячі українців в інших містах, прокинулися від вибухів. Спочатку обстріли йшли далеко від нашого району, тому ми вирішили залишитися. Було страшно… Спали в одязі (якщо спали), кілька годин на добу проводили у підвалах. Обладнаних бомбосховищ біля нашого будинку не було, тому ховалися у звичайних підвальних приміщеннях, де проходили комунікації, інженерні мережі. Особливо страшно було, коли чули звуки повітряних боїв, обстріли з важкої артилерії. За цей час навіть навчилися розрізняти звуки, коли прилітало до нас і від нас, останнє трохи заспокоювало.
Так тривало два тижні, а потім сирени перестали замовкати, ми чули обстріли все ближче, бачили зарево від вибухів за сусідніми будинками. Стало зовсім страшно і наша сім’я (я, мама, син з невісткою) вирішила їхати в більш безпечне місце. Спочатку вирушили в Чернівці, пробули там кілька днів, але не знайшли притулку. А тоді зателефонував знайомий і запросив на Волинь, так ми і опинилися в Городищі.
Це вже мій третій візит сюди, на Волинь, і кожного разу місцеві люди зустрічають дуже тепло, привітно, це не передати словами. Ментальність заходу і сходу дещо відрізняється, тут люди більш відкриті, готові зробити крок назустріч, пожертвувати собою, щоб зарадити біді інших. Впевнена, що ця війна об’єднає нас по-справжньому, залишивши в минулому будь-які відмінності чи непорозуміння.
Ми щиро вдячні людям, які прихистили нас. Тут ми вперше за довгий час відчули себе у відносній безпеці. Мені дуже подобається Боратинська громада, потроху освоююся. Намагаюся робити все, щоб бути максимально корисною, зараз допомагаю проводити інвентаризацію гуманітарної допомоги. З часом планую відновити громадську діяльність, яка, звісно ж, буде базуватися на волонтерській роботі.
Не знаю, що на мене чекає, не знаю, що з моїм будинком чи є він взагалі. Вже тривалий час не можу зв’язатися зі знайомими, які залишилися в Ізюмі. Сподіваюся, з ними все гаразд. Хочеться вірити, що після нашої перемоги мені буде куди повертатися і в Оскіл, і в Макіївку, в нашу українську Макіївку…
Ізюм
Підвал у Києві, де перебувала п. Ольга
Дарина К, м. Київ
Я – корінна киянка. Режисер-монтажу за фахом, працюю на телебаченні – роблю новини, також створюю авторські проекти. Разом з двома дітьми та чоловіком ми живемо у Києві на Виноградарі (Подільський район, напрям Ірпінь-Буча-Гостомель).
Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого, о 5 ранку мене розбудила мама зі словами: «Прокидайтеся, почали бомбити Київ». Швидко ми зібрали найнеобхідніше і разом з батьками вирушили у Димер до сестри. Напередодні з рідними домовилися, що якщо трапиться найгірше, то там збираємося на сімейну нараду, щоб вирішити, як діяти далі.
За добу ми зрозуміли, що нас оточили росіяни. Навколо підірвали мости, почалося активне захоплення території, пішли російські танки, літаки. Ми виявилися у пастці. Окупанти почали активно стягувати важку техніку, повз нас проходила 64-кілометрова колона танків. Наш дачний кооператив залишався трохи осторонь, нас минали транзитом — військові колони рухалися через Іванків на Бучу та Гостомель. Але через деякий час ворожі підрозділи зайняли сусідні села. Буквально за кілька кілометрів від нас розміщувалася російська техніка – Гради, Піони… Саме звідти вони здійснювали обстріли позицій ЗСУ. На щастя, до нас не прилітало, але ми розуміли, що може трапитися все.
У нашому будинку перебували 16 людей, 11 котів і 2 собаки. Погребу чи підвалу не було, тому під час обстрілів ми всі буквально «збивалися» в одну кімнату з товстими стінами і забарикадованими вікнами. Так перечікували небезпеку, прикривавши собою дітей. Було страшно, бо ніхто не знав, що буде далі. Постійно чули гул літаків, вибухи, постріли, а одного разу за якихось 150-200 м від нашого будинку пройшов сильний бій. Ми не знали чим все закінчиться і просто молилися.
Перші п’ять днів в окупації - це був такий тваринний жах. У мене ніколи такого не було, коли німіють стопи, коли ти чуєш, що стріляють з автомата чи з гаубиці і завмираєш, думаючи куди воно прилетить. Ще гірше стало, коли ми дізнались, що повз нас йдуть кадирівці. Таку жорстокість та знущання, які вчиняли вони, не дозволяли собі навіть росіяни.
В перший день у кооперативі зник інтернет, на наступний — зв’язок, світло, десь через півтора тижні обрізали газ. Харчів теж залишилося обмаль, бо ж ніхто не планував залишатися тут надовго. Тоді всі ми (мешканці кооперативу) зорганізувалися – перерахували продукти харчування, бензин, щоб раціонально використовувати ресурси. Дорослі харчувалися двічі на день – готували суп і кашу з розрахунку одна тарілка на двох. Дітей годували 3-4 рази на день, при можливості давали какао, горішки, щоб забезпечити енергією.
Взагалі малим довелося складно, щоб пояснити їм чому треба ховатися, поводитися тихо, ми вигадували казки про злих драконів, які напали на нас і добрих, які нас захищають. Лише після того, як ми вибралися з окупації, до дітей частково прийшло розуміння того, що відбувалося. Коли повернулися додому, вони просто плакали.
Загалом ми пробули в оточенні два тижні. Вибралися дивом – допомогли місцеві волонтери. Коли почули, що організовують евакуацію спочатку насторожилися, бо ніяких повідомлень про це не було. Але, зловивши зв’язок, з’ясували, що це справді ініціатива місцевих добровольців. На свій страх і ризик вирішили їхати. Ті 35 км і 6 год в дорозі, мабуть, були найдовшими у нашому житті. Дякувати Богу дісталися до Києва живі і здорові, а звідти вирішили їхати до друзів на Західну Україну. Наш район, Виноградар, знаходиться на шляху можливого просування російських військ, залишатися там з дітьми дуже небезпечно.
Так я з сином і донькою потрапили у Голишів, а моя мама разом з дітьми сестри поселилися в Боратині. Чоловік залишився в Києві, допомагає локально – відвозить на вокзал людей, доставляє ліки, допомагає розбирати завали. Роботи там зараз багато.
Поки наш будинок цілий, але нещодавно у мікрорайоні зовсім поруч біля нас зруйнували торговий центр, тому прогнозувати щось дуже важко. Ми добре влаштувалися, за що безмежно вдячні друзям. У вашій громаді комфортно і спокійно, але хочеться додому. Сподіваємося якомога швидше повернутися в наш красивий і рідний Київ.
Міст в Демидові, через який переходила Дарина та її сім'я
Район Дарини в Києві
Ганна К, смт Гостомель
Я працюю у Гостомельському центрі творчості, народилась та жила у своєму селищі, мала налагоджене життя. Ще на початку лютого почалися розмови між друзями та колегами про можливе вторгнення, нас інформаційно готували до цього. Але ніхто не вірив у те, що може початися війна, люди сприймали це, швидше, як пересторогу. Тим не менше, мешканці нашої громади отримали чіткі «Рекомендації щодо дій у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайної ситуації» від МОН і певна кількість знайомих, і я зібрали «тривожну валізку».
24 лютого о 6 ранку мені прийшло повідомлення «Ранок недобрий, почалося…» Знайома написала, що були вибухи в районі аеропорту, а він знаходиться орієнтовно за 5-6 км від нашої квартири. Ми з чоловіком спочатку не повірили, бо нічого такого не чули і не бачили. Я поїхала до мами, у наш приватний будинок, щоб на всякий випадок підготувати укриття – занести воду, необхідні речі у підвал. Орієнтовно, близько 12 год я була в магазині, коли зателефонував чоловік і сказав бігти додому ховатись – над аеропортом було 16 російських вертольотів, потім ми зафіксували вже більше 30 гелікоптерів. І почалося…
Ми потрапили в пастку, коли треба було виїхати до 12 з Гостомеля, а ми цього не зробили. До останнього не вірили у те, що відбувається та й чули новини, що в багатьох містах були вибухи вранці, майже у кожному обласному центрі. Ця паніка зробила своє, люди не знали де безпечно і куди їхати.
Перші дні я, мій чоловік, 9-річна донька і моя мама перебували у підвалі нашого приватного будинку. Те, що творилося навколо – просто пекло. Ми чули: стрілянину, вибухи… Одразу на наступний день біля нашого будинку почалися піші бої, буквально за 300 м від нас. Я завжди вважала, що батьківський будинок – дуже зручна геолокація для життя, поруч парк, магазини, розвилка на Бучу, Ірпінь, Київ. Так само думали і загарбники, прагнучи закріпитися тут.
Було важко, особливо вночі, тоді цей, так би мовити, шум ставав сильніший. Ми кожну годину вірили, що скоро все це закінчиться. Але легше не ставало, на 4 день ми прийняли рішення перейти трохи далі вглиб міста, до родичів. І це була перша перемога, бо знаходитися в ізоляції ставало все важче, ми думали, що решта людей або виїхали або мертві, ми самі.
Нове місце перебування не можна було назвати більш безпечним – на 8 день прямо перед нами вибухнув інший будинок від прямого влучання і це було страшно, за мить лишились лише цегляні опори від будівлі. Якраз тоді до нас дійшла інформація, що територію, де ми знаходилися, зайняли наші військові і ми вирішили спробувати виїхати з Гостомеля. Дочекалися закінчення комендантської години і машиною вирушили в Ірпінь, тоді як моя мама залишилася в Гостомелі. Ніякої впевненості, що нас не зустрінуть і не обстріляють російські військові не було, але Слава Богу нам вдалося дістатися цілими. Переночувавши у знайомих, ми поїхали далі і через 29 годин дороги дісталися Західної України. Повертаючись до історії з мамою – вона також змогла виїхати з Гостомеля і зараз перебуває у родичів.
Тепер ми з донькою тимчасово мешкаємо в Боратині, у наших рідних. Ми тут не вперше, але тепер це для нас місце сили. Незважаючи на те, що лунають сирени нам відносно спокійно. До речі, вперше ми почули сирени у Боратині, в Гостомелі їх або не встигли увімкнути або вони не працювали. Хоча і бої у нас іншої стратегії. Загалом ми стали по-іншому дивитися на такі речі як спокій, безпека. Бо давайте відверто – ті люди, які тут – сплять в піжамах, ми все ж ночуємо в коридорі при сирені, так спокійніше. А нещодавно була доба без тривог і це просто неймовірно! Зона комфорту для нас змінилася, тепер вона там, де немає вибухів, де не стріляють, а ще там, де є українські військові. ЗСУ – це любов!
Поки облаштовуємося тут, але вже думаємо про повернення. Подумки планую проект створення тимчасового житла для людей, які відбудовуватимуть Гостомель, але це згодом. А взагалі дуже хочеться додому.
Гостомель
Наші героїні та їх історії різні – з різними випробуваннями та планами на майбутнє. Проте є дещо, що їх об’єднує – усі ці люди постраждали від російської агресії лише за те, що вони українці. Ми віримо, що війна завершиться якнайшвидше і ці жінки, як і мільйони наших співвітчизників, повернуться до своїх домівок у незалежній Україні.
Ольга Цуз
