В період гітлерівської окупації на Волині спалено 104 села. Каральна політика третього рейху, як і сьогоднішніх загарбників, була спрямована не лише на знищення населення, а й на повне знищення життєвого простору людей. Населені пункти спалювались дотла. Така гірка доля спіткала і село Вербаїв. Ворог вже відступав і тому лютував з особливою жорстокістю.
Олександр Сосіцький згадував, що на той час окупанти вже палили села Полонка і Баїв.
На початку липня 1943 р. з Луцька в село Лаврів вирушила колона карателів СС та польської поліції. Колона налічувала три великогабаритні вантажні автомобілі і один легковик. Їхня мета – лаврівський поміщицький маєток – фільварок, укріплення існуючої там німецької залоги. Німецька адміністрація вимагала від своїх каральних загонів більше зерна для Дойчланда, для фюрера і війська, при чому будь якою ціною.
Але по дорозі їх зустріла кулями УПА сотня Мороза. Вогонь для ворога був нищівним. Одні вороги знайшли собі пристанище в українській землі, а хто підняв руки — тих взяли в полон. Полонених нацистів вояки УПА провели до Вербаєва. Їх було біля десятка.
Таку непокору нацисти не могли залишити просто так.
Люди розібрали міст через річку Чорногузку, щоб попередити трагедію. Проте гітлерівці за ніч відбудували моста і на світанку загін карателів вирушив на Вербаїв, через Пілганів. В той час селяни створили так звану самооборону, щоб в разі необхідності поперпедити про наближення ворога. На цій дорозі була хата Музичуків, тут зібралось багато людей. Хтось зайшов в хату і сказав: «Німці!», всі кинулись тікати. Люди тікали в сторону Рекань і Суховолі. Вороги ж, побачивши втікачів, розпочали стрілянину. Тих, кому не пощастило втекти, вони погнали в Вербаїв.
Вербаївці ж, почувши постріли, теж залишали все і тікали за Стир. Вороги оточили село. Зайшовши зі сторони Пілганова і Мстишина, вояки УПА давали жостку відсіч ворогам, проте сили були нерівні. Всіх, кому не пощастило дістатись другого берега Стиру, і старих, і малих, вороги зігнали в клуню, яку облили бензином і спалили. Спалили все село, залишилась лише хата Ковальчука Якова та хлів Білецької Євгенії. Люди з берега чули страшні болісні крики і постріли ворогів. Дивились, як вогонь пожирає все те, що було нажите роками важкої праці.
В цій трагедії загинуло близько 80 людей з Вербаєва, Коршовця, Мстишина, Пілганова і Новостава.
Коли вороги залишили село і вітер розвіяв дим від пожежі, люди стали повертатись. Від квітучого села залишилось чорне згарище і мертві тіла вбитих та спалених. Пізнавали рідних та знайомих по недогорілих частинах одягу. Всіх тих, хто прийняв таку мученицьку страшну смерть, поховали в братській могилі. Ті страшні уроки історії ми повинні пам’ятати.
Ось що розповідали очевидці спалення села Вербаїв (спогади записано ще у 90-х роках минулого століття):
Тихонюк Ганна, жителька села Вербаїв:
«Влітку 1943 року мені було 16 років. Вдосвіта (здається, що це було після свята Петра та Павла ) почули, що наступають німці. Я зібрала тлумачок і побігла до річки. На той берег мене перевезла жінка, яку з моїми батьками було спалено, як я взнала пізніше. Я ховалася понад берегом в кущах, які були дуже густими. Почула, що хтось їде: чути було брязкіт зброї і німецький говір. Опустилася у воду, схопившись за кущі. Якісь люди побачили мої речі і почали пробиратись до води. Але мене не помітили. Було чути стрілянину. На горі в селі Вербаїв стояли німці з кулеметами і стріляли по людях. Ще один німець на коні об'їжджав місцевість та повертав назад втікачів. У воді я просиділа до вечора. Коли сутеніло, почався дощ і стрілянина вщухла. Я йшла понад річкою, через пару метрів один від одного бачила вбитих. Село було в диму, догоряв хлів (клуня) Тихона Цики. Повернувшись у село, я пішла на згарище. Там знайшла купу кісток, які лежали одна на одній. Страшно було. Було тіло жінки з дитиною, яка притулила дитину до себе, так і згоріла. Важко було жити, копали землянки, худоби не було...»
Зварич Галина, жителька села Вербаїв:
«Влітку 1943 року мені було сім з половиною років. Жила на хуторі у дядька (батьки були поляками, їх разом з іншими польськими сім'ями було вбито незадовго до пожежі). Вдосвіта ми почули стрілянину. Дядько вискочив і сказав втікати. Ми побігли до річки Стир, перепливали човном, дехто ховався у верболозах. Багато хто ховався в копицях, але їх там познаходили і постріляли. Перебравшись через Стир, йшли далі, ховалися в болоті. Не знали куди іти, забрали до села Красного Млинівського району. Там пробули тижнів зо два. Їсти не було що, ходили просили. Потім вернулися у село, на згарище. На місці трагедії не залишилося нічого, лише одна хата Якова. Було дуже страшно, стояли обгорілі дерева. Великий сморід був...»
Наш священний обов’язок – навіки зберегти пам'ять про тих, хто став жертвою смертельних жорен нацизму і тих, хто відстояв перемогу в тій жахливій війні. Саме тому 9 липня у селах Вербаїв та Промінь пройшли поминальні панахиди, присвячені 80-м роковинам спалення Вербаєва. Чимало мешканців зійшлися до місць поховання односельців, невинно закатованих окупантами, щоб вшанувати їхню пам'ять.
Сьогодні, потерпаючи від кривавої російської військової агресії, ми особливо гостро усвідомлюємо ціну свободи, миру та безпеки. Кращі сини і доньки українського народу знову зі зброєю в руках захищають нашу свободу, наш власний демократичний вибір.
Вічна пам'ять загиблим Героям. Честь і слава живим!
