День Незалежності – особлива дата для кожного українця. Особливо трагічною вона виявилася для Миколи Денисюка з Лаврова, адже у 2014 році він зустрів День Незалежності у бою під Іловайськом.
Навесні 2014 року чоловік отримав повістку з військомату. Збори, нетривале навчання – і на фронт, в гарячі на той час точки війни. Микола зізнається, що перед поїздкою на Схід сумнівів чи хвилювань не було, адже ніхто достеменно не знав, що на них чекає:
«Ми не знали куди потрапимо, які позиції охоронятимемо. Тоді мало хто усвідомлював масштаб конфлікту та небезпеку, з якою доведеться зіштовхнутися. Спочатку ми поїхали на Тучинський полігон біля Рівного, потім на «Широкий лан», а тоді дислокувалися у селі Дачне на Донеччині. Там я ніс службу в інженерно-саперному взводі 51-ї окремої механізованої бригади».
Микола розповідає, що перші місяці у зоні АТО були схожі на строкову службу: чергування на блокпостах, періодичні обстріли з ворожих позицій. Так було доти, доки підрозділ Денисюка не зайшов у Многопілля. Саме тут відбулася одна із найбільш кривавих подій війни на Донбасі. Тут проходив так званий «зелений коридор» під Іловайськом.
В селі Многопілля зосереджувалися тилові підрозділи українських військ. Їх завданням було прикривати солдат, які штурмували стратегічно важливе місто Іловайськ.
«Спочатку все йшло добре, співвідношення сил було на нашу користь, – розповідає учасник бойових дій. – 24 серпня почалися сильні обстріли, а 26-27 російські війська пішли в наступ. Нам в тил зайшли ворожі танки і ми опинилися в оточенні. 29 серпня сили в Іловайську і наш підрозділ отримали наказ відходити, саме тоді почалося справжнє пекло. Рухаючись у напрямі Новокатеринівки, наші колони впритул з важкого озброєння розстріляли російські військовослужбовці. Я їхав у ЗІЛі зв’язківців, як раптом, на нас, наче градом, посипалися постріли».
Микола отримав поранення, але йому дивом вдалося вціліти. Як врятувався пам’ятає уривками – зумів дістатися до якоїсь сільської хати, вже там сам надав собі першу допомогу. Та на цьому випробування не закінчилися. Село оточили російські військовослужбовці, втікати було нікуди, відтак Микола разом з побратимом опинилися на ворожому блокпості. Зважаючи на важкий стан Денисюка, через добу його забрали представники Червоного Хреста. Хлопці, яких не вдалося визволити, потрапили на горезвісний «парад полонених» у Донецьку.
Після цього на Денисюка чекала госпіталізація і тривале відновлення: 61 військовий мобільний шпиталь, лікування у Києві та Німеччині. Щоб повернутися до звичного життя чоловікові знадобилося більше року. Та й звичним це навряд можна назвати, як каже Микола, після війни його життя розділилося на «до» і «після»:
«Події, які довелося пережити повністю змінили мислення і світогляд, розвернули на 180 градусів. Те, що раніше здавалося важливим, відійшло на другий план, натомість більше почав цінувати, здавалося б, прості речі – життя, здоров’я, рідних…
Повертатися у буденне життя було важко, не зважаючи на пережитий стрес, перші пів року хотів знову їхати на Схід. Прийти до тями допомогла підтримка дружини та рідних.
Зараз Микола працює у сфері торгівлі та успішно розвиває власну справу, а ще займається громадською діяльністю. Ті страшні дні 2014 намагається не згадувати, хоча зізнається, що отриманий досвід допоміг зробити крок до самовдосконалення та віднайти життєві сенси».
