Ввічлива, серйозна, стримана – «відмінниця у всьому», – перше враження про в.о. старости сіл Промінь, Коршовець, Вербаїв, мстишин, Лучиці Вікторію Косарук. У відповідь – розчулена посмішка: «Так, дійсно, завжди була відмінницею. Однак, як і більшість людей: щось не встигаю, чогось не знаю, не вмію…» Дивлячись на цю молоду і вродливу жінку, не віриться, що вона з юності цікавилася політикою і хотіла займатися саме нею. «Чому?» – щирий подив. Ви мали всі шанси реалізувати себе в якійсь іншій сфері: мистецтві, літературі, освіті, телебаченні… Вікторія Ярославівна знову посміхається і каже: «Ви вгадали, спочатку була не політика».З дитинства вона мріяла стати педагогом, так і сталося. Закінчила математичний факультет Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Згодом працювала вчителем математики у Ярославицькій загальноосвітній школі. Педагогів у сім’ї не було, батьки із звичайної родини: мама – кухар, тато – військовий. «Саме вони ще з дитинства виховали в мені любов до людей, навчили багатьом речам, які і досі залишаються орієнтирами на життєвому шляху». Батьки родом із Мстишина, але народилася Вікторія Косарук у далекому Іркутську. Оскільки тато був військовим, їм часто доводилося змінювати місце проживання. Своєю батьківщиною все ж вважає Мстишин, бо тут народилися батьки і пройшло її дитинство.
Без сумніву, праця на вчительській ниві приносила задоволення, натхнення та радість від спілкування з дітьми та вогника знань у їхніх очах. Однак життя не стоїть на місці. Зі слів Вікторії Ярославівни, вона навіть не думала очолити Промінську сільську раду. Усе сталося випадково і цей випадок кардинально змінив її життя. «В якийсь момент відчула, що хочу і можу працювати не лише з дітьми. Зрозуміла, що моє призначення – допомагати людям та розвивати свій край. Я люблю своє село, роботу, а понад усе – люблю людей».
Наша співрозмовниця пригадує, що коли йшла зі школи, то діти не хотіли відпускати у прямому і переносному значенні. «Досі пам’ятаю теплі обійми та щирі сльози своїх учнів. І сьогодні вони залишаються для мене близькими та рідними».
Після посади голови колишньої Промінської сільської рада, вже близько року, Вікторія Ярославівна виконувачка обов’язків старости п’яти сіл – Промінь, Коршовець, Вербаїв, Мстишин, Лучиці. У новій команді вона – жінка-керівник, крім того – педагог за фахом. Цікаво, як таке специфічне поєднання усіх граней особистості впливає на роботу?
«Навіть попри досвід адміністративної роботи, до вирішення усіх питань підходжу, насамперед, як жінка і мати. Іноді ловлю себе на тому, що сприймаю їх спочатку душею, емоційно відчуваючи чийсь біль, тривогу, розпач чи надію. А вже потім переходжу до раціональних розрахунків, логічних розмірковувань. Не боюся вчитися і, звичайно, як педагог – навчати. Так, не повчати, а саме навчати – колег та однодумців. Намагаюсь робити це своїм власним прикладом. У людях найбільше ціную позитивні людські якості – доброту, чесність, довіру, здатність допомагати ближнім. Тут я зовсім не оригінальна. Ціную, коли в людини є власна думка і вона її відстоює. Дуже радію, коли вдається допомагати людям. Приємно бачити, коли вони позитивно оцінюють мою працю. Це для мене найкраща подяка. Їхні щасливі очі допомагають мені не опускати рук, працювати на благо громади».
Після об’єднання виникають додаткові можливості робити щось хороше. Як вплинула децентралізація на управлінські процеси? «Думаю, що Сергію Олександровичу, як керівнику Боратинської об’єднаної громади, іноді буває непросто, адже він не звик, що поруч є старости. Однак, в нас немає гендерних непорозумінь, поділу на «чоловік – жінка», ми всі самодостатні люди. Наше завдання – консолідувати зусилля, щоб громада розвивалася».
З особливим ентузіазмом та захопленням Вікторія Ярославівна розповідає про майбутні плани та мрії: «Попереду багато роботи, але нас це не лякає, адже є амбітні плани та цілі, до яких ми впевнено прямуємо. Я готова працювати для людей і робити все, що в моїх силах, щоб жителі громади жили краще і пишалися тим, що вони жителі Променя, Баєва чи Боратина! Я вірю у цю громаду і цих людей».
