Війна - це не лише про події на фронтах. Передусім це про людей, які виживали в умовах бойових дій, при зміні армій та режимів, щодня бачачи, як знищують їхніх знайомих чи родичів, увесь близький їм світ.
Ми зібрали для вас історії мешканців нашої громади, які пережили Другу світову війну і готові поділилися своїми спогадами. На жаль, цих людей уже немає з нами, але пам’ять про них вічно житиме у наших серцях.
Мирне життя селян перервав напад фашистських загарбників. Радянські війська відступаючи, хотіли приховати свої злочинні дії і проводили дуже жорсткі заходи. 23 червня 1941 року в Луцькій тюрмі був вчинений один з найжорстокіших злочинів – розстріл в’язнів.
Про цю трагедію розповідала Марія Бас: «За ніч в селі насипали високу могилу, навпроти церкви, а зверху поставили хреста і прикрасили жовтими і синіми стрічками. То було відразу, як тільки німці прийшли. Зранку батюшка відправив службу і освятив хреста. Біля могили відбувся мітинг, були синьо-жовті прапори, зійшлося багато людей. Всі дівчата були у вишиванках, святково одягнуті, деякі хлопці були одягнуті у військову форму, при зброї і на конях. Після мітингу багато молоді вирушило до Луцька. Всі йшли колоною та співали патріотичних пісень. А коли підійшли до подвір’я тюрми, то там було багато людей, котрі, як і ми, теж прийшли подивитись на те страшне місце».
Спогади Олександра Олексюка: «В перші дні війни неподалік села Пілганів – біля чеського лісу – впав радянський літак, обидва льотчики загинули. Їх могили були біля самого лісу, вже аж після війни останки були перезахоронені біля пам’ятника невідомому солдату, при в’їзді в село Гірка Полонка».
Згадувала Євдокія Патрай: «З наближенням фронту, в 1943 році, фашисти лютували з особливою жорстокістю. Пілганівці з хуторів Нагоринщина і Казьонщина тікали за Стир, в сторону Рівненщини, шукаючи порятунку від смерті. Моя сестра, Редько Ганна, з чоловіком втекли в село Рекані, а з наближенням фашистів, подались в село Малево, так і врятувались, адже Рекані спалили. Ті, хто тікав в сторону Вербаєва, багато не повернулось. Там стояла велика заграва. Пізніше розказували, що їх зігнали в хлів і живцем спалили. Недорахувавшись багатьох втікачів, рідні пішли на згарище опізнавати останки: недогорілі клапті одягу і тіл. Зібрали ті обгорілі рештки рідних і поховали всіх в одній могилі на сільському кладовищі.
В той же час на наш хутір – Синява, зі сторони Луцька налетів бомбардувальник і скидав бомби на наші хати. Одна впала на обійсті Дармовіса Василя, неподалік будинку і в нашому дворі також. Довгий час, ми з матір’ю ночували і ховались від нальотів в тій воронці, боячись лишатись в хаті.»
Спогади Марії Коробчук: «Німці, як тільки прийшли, стали забирати молодь в Німеччину на роботу. Сільський староста зібрав дівчат і хлопців біля церкви, а одна молода жінка прийшла з немовлям і стала просити відпустити її додому, бо ж як залишити мале дитя. Їй сказали віддати дитину, вона ж не зрозумівши рушила йти. Так і розстріляли її в спину. Нас же всіх завезли аж за Магдебург. Там був військовий авіаційний завод. Поставив мене майстер по мітках на деталях робити дірочки, а я роблю і приговорюю: «Полетиш ти в мене на Україну, зроблю я тебе». Прийшов майстер, звірив з макетом, а там жодної дірочки правильно зроблено не було. Лаяв мене дуже. Так там я пропрацювала тиждень, а потім перевели мене в їдальню, видавати пайки. Спочатку дуже хвилювалась, щоб нікого не лишити голодним, адже годувала таких, як і сама. Харчі були жахливі, якщо юшка, то з необчищеною картоплею. Пізніше перевели мене в село Замзвеген, де доводилось доглядати і доїти дев’ять корів, свині, обробляти буряки. Але коли прийшли визволителі – американці, хазяйка пропонувала лишитись, обіцяла добре платити, та ми всі (9 дівчат) повертались в Україну. Коли по дорозі додому довелось заночувати в однієї жінки, недалеко від м. Дубно, вона сказала нам, постеливши на долівку солому: «У нас тут зараз різне трапляється, так що всім кажіть, що нічого не бачили і не чули».
Спогади ветерана, уродженця села Пілганів Романа Дубицького - кавалера ордена Червоного Прапора, орденів Слави 2-го і 3-го ступеня, який на фронт потрапив у 19-річному віці. 9 місяців брав участь у воєнних діях, 39 разів ходив в ворожий тил, у розвідку. «Наша 229-та стрілецька дивізія з боями підійшла до містечка, що заховалось серед густих сілезьких лісів. Було відомо, що позиції ворога в один і той же час перевіряє генерал. Вирішено було захопити його в полон. В групі нас було четверо. Ми заглибились на
Спогади жителів села Промінь записала бібліотекар Галина Патута
Історія жителя села Баківці Андрія Рубахи
У 1914 р. батька Андрія забрали на фронт (Перша світова війна), звідти він не повернувся. Згодом мама вдруге вийшла заміж і забрала хлопця до себе. Там він допомагав по господарству, пас корови і свині.
20-річним юнаком поїхав на Волинь, щоб заробити. Найнявся у село Золочівка до господаря Романюка Лавріна, який мав 12 га землі. Там пропрацював 5 років, господарі ставилися до хлопця, як до рідного. У 1937 році запроваджувалась хутірна система, у селі Баківці почали ділити землю. Андрій допомагав перевозити речі та родину Романюка на хутір. При обіді мова зайшла про зятів і молодому хлопцеві сказали, що у Суховолі є розведена молодиця без дітей, має землю, коней і корів. Через деякий час Андрій і Марія (так звали молодицю) стали жити «на віру».
У 1938 році перевезли хату на свою землю, яку придбали у Баківцях. 1941 року Андрія Рубаху забрали в армію як «приписника» (забраний на 40-денний строк, бо був старший призовного віку). Перебував у військовому таборі під Ківерцями. А коли через місяць у складі армії був біля польського кордону, поблизу річки Буг, почалася війна. 21 червня 1941 року в неділю о 4 год ранку в лісі за Ковелем чоловіки (їх було четверо – Федір Волюта, Степан Кравчук, Іван Пастерук, Андрій Рубаха) почули стрілянину. Політрук віддав наказ до бойової готовності. Тоді усім повідомили, що німці перейшли кордон.
Солдатам дали в руки зброю – кулемети, патрони, зав’язався бій. Підготовлені і озброєні до зубів німці швидко оточили піхотинців. Багатьох вбили, інші отримали поранення або потрапили в полон, їх переправили на територію Польщі. Рубаха місяць перебував у німецькому таборі в Хелмі. Його односельчани загинули у нього на очах, а його контузило. Згодом Рубаху у складі групи із чотирьох тисяч полонених направили у тимчасовий німецький табір. Вони спали в бараках на підлозі, людей виганяли на вулиці у будь-яку погоду, годували баландою, ріпою. Через 2 місяці ув’язнених перевели у місто Ліпін. Голодні і виснажені вони не могли навіть вирвати травинку, бо вартові одразу ж стріляли. На запитання «Чому так відносяться до радянських полонених?» відповідали, що в СРСР немає полонених. Адже Сталін давав наказ в полон не здаватися, а останню кулю, яка була у солдата, витратити на себе. Хто не слухався був зрадником Батьківщини, тому полонені були холодні і голодні.
А далі – Літсбург, Гамбург, потім знову Літсбург, а вже звідти у Мангейм – військовий завод, де виготовляли міни і гранати. У 1943 році полонених мобілізували. Коли з’явилися «власовці» (російські полонені, що погодилися воювати на німецькій стороні), то радянських полонених уже не били.
Коли фронт був у Німеччині всіх полонених гнали до Берліну. Американці визволили полонених, нагодували і транспортом довезли до кордону. Далі півтори тисячі кілометрів люди йшли до своєї країни пішки. Звісно, американці казали, що тим, хто хоче їхати в Америку, Францію дадуть корабель, але люди хотіли повернутися на Батьківщину, побачити своїх рідних. Однак, додому солдат не пустили.
Формування відправили на Донбас, працювати у кам’яних кар’єрах, шахтах. Там Андрій закінчив курси формувальника вагонів, працював на залізниці, до сім’ї повернутися не дозволяли, дозволили перевезти лише дружину. Однак, наполегливість і нестримне бажання повернутися до рідні допомогло здолати усі перешкоди. Оформивши необхідні документи, Андрій повернувся в рідне село до своєї землі, на якій так і не довелося попрацювати. 1947 р. формували колгоспи, всю землю та реманент селян забрали туди. У 1952 р. сім’я Рубахів на місці старої чеської хати звела нову.
Історія жителя села Баківці Ананія Тимощука
Сім’я Тимощуків проживала на хуторі Застав’я (Баківці). Зараз на тому місці чисте поле, лише криниця нагадує про той час. Сьогодні люди в селі називають її «Ананькова криниця».
Тимощуки Тетяна Кузьмівна та Юхим Омелянович виростили трьох дітей: Олю, Гришу, Ананія. У 1940 р. сім’ю вивезли в Сибір, згодом в Казахстан. Там 18-річного юнака Ананія застала війна. Ешеленом молодих солдат привезли під Вітебськ, служив у 938 стрілковому полку. Відзначився під містечком Лепель – за визволення міста від німців (четверо друзів викурювали німців із засідки), за це Ананій отримав Орден Слави. Там 4 липня 1944 р. був поранений. Лежав у військовому госпіталі, звідки виписався у січні 1945 р. Повернувшись в рідне село, куди в 1961 році з хутора переселилася сім’я, одружився з дівчиною Валею, мав трьох дітей. Пропрацювавши 27 років на ветдільниці у селі Баківці, пішов на заслужений відпочинок.
Записала бібліотекар Ірина Оксенюк
