Зразковий ансамбль народного танцю «Вертуни» – справжня візитівка села Гірка Полонка. Завдяки йому українське танцювальне мистецтво споглядають не лише у різних куточках України, а й далеко за її межами. Вже десятиліття пліч-о-пліч зі своїм колективом крокує його засновниця та незмінна керівниця Вікторія Лопанова.
Жінка, яка все своє свідоме життя не йде, а танцює, людина, серце якої б’ється у ритмі танцю. Пані Вікторія присвятила своє життя хореографії та вже 27 років навчає цьому волинську молодь. Талановита танцівниця та вимоглива викладачка розповідає про те, як виховує дітей, що головне у танці та чому «Вертуни» – не просто танцювальний ансамбль, а справжня школа життя.
Вікторіє Василівно, як сталося так, що ви почали займатися танцями?
Танцями я займаюся з 1984 року, з того часу як вступила до Луцького культосвітнього училища (нині – Волинський фаховий коледж культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського). До того взагалі не мала ніякого відношення до хореографії. У старших класах школи почала займатися аеробікою, тоді це якраз було популярно. Тренерка часто ставила мене на заміну – проводити заняття, показувати вправи. Тоді зловила себе на думці, що мені подобається навчати інших, подобається, коли мене наслідують.
Після школи хотіла поступати в медичний, але моя наставниця переконала подати документи в училище культури. Вона допомогла підготувати композицію для вступу, щоб продемонструвати усі мої кращі якості – виворотність, розтяжку. Свій перший танець для вступних випробувань виконувала під дуже модну тогочасну композицію групи «Space». Набір в училище був великий, але мене прийняли, мабуть, побачили певні задатки.
Пам’ятаю себе на першому уроці класичного танцю – тоді я й гадки не мала, що воно таке «деміпліє», «перша позиція», не знала куди бігти і що робити. Відтак почала багато працювати, адже хотіла себе розвивати. Наприкінці першого курсу мене вже запросили в ансамбль училища. Це було дуже престижно, враховуючи, що там, як правило, танцювали лише студенти-старшокурсники. Це мотивувало мене ще більше часу приділяти танцям. Згодом познайомилася із моїм майбутнім чоловіком – В’ячеславом Юрійовичем. Ми навчалися на одному курсі і він якось узяв наді мною «шефство» – допомагав вивчати трюки, відпрацьовувати підтримки.
Після училища по розподілу потрапила у Голоби. Там рік пропрацювала у місцевому Будинку культури художнім керівником хору, створила свій перший ансамбль. Хотілося розвиватися і навчатися далі, тому у 1989 році вступила до Рівненського державного інституту культури на хореографічний відділ.
Як довго працюєте тут, у Гіркій Полонці? Розкажіть з чого все почалося?
Після інституту мене запросили працювати на кафедру естетичного виховання школи № 11 міста Луцька. З острахом погодилася на цю роботу, адже розуміла, що артистизм та виконавська майстерність – це одне, а робота з дітьми – зовсім інша річ. Тим не менше ризикнула і розпочала свою педагогічну діяльність. В 11 школі пропрацювала 15 років – за цей час створила зразковий дитячий танцювальний колектив.
У якийсь момент зрозуміла, що у школі мені вже тісно і тут якраз поступило запрошення спробувати себе на посаді методиста хореографічного жанру в обласному Центрі культури. Це був вже зовсім інший рівень, моя діяльність не обмежувалася одним колективом – я бачила як працюють інші ансамблі на теренах області. Багато їздила й консультувала, водночас багато чого й запозичувала. Деякий час працювала заввіділом аматорського мистецтва і народної творчості науково-методичного центру культури Волинської ОДА.
Якось, під час робочої поїздки у Воютин, ми проїжджали повз Будинок культури у селі Гірка Полонка. Випадково від колег я дізналася, що тут немає танцювального гуртка. Мене це щиро здивувало: «Як? Таке велике приміщення і тут навіть танців для дітей не організували?» Тоді, 10 років тому, у мене народилася ідея створити у Гіркій Полонці танцювальний ансамбль.
Яким був процес становлення колективу «Вертуни»? Звідки з’явилася така назва?
Заручившись підтримкою тодішнього сільського голови, я таки отримала добро на створення танцювального ансамблю. Розпочала набір дітей – співпрацювала зі школою, проводила активну інформаційну роботу серед дітей та батьків. Як виявилося, попит на танцювальний гурток був досить високий – швидко назбиралося аж 12 пар. Ми почали заняття у січні, а вже у вересні дебютували із першим танцем на Дні села.
Після нашого виступу охочих танцювати в ансамблі побільшало. Крок за кроком кількість пар зростала, почали формуватися окремі групи. Зараз в ансамблі танцює 80 дітей, є три вікові групи.
Щодо назви – вона з’явилася не одразу. Деякий час ми просто були студією народного танцю. Щоб знайти влучне найменування я навіть оголосила конкурс серед дітей. Та найбільш вдале рішення прийшло випадково – моя акомпаніатор сказала: «Що ж тут думати, вони ж вертяться як ті вертуни!». І справді, така назва прийшлася нам до душі.
Сьогодні народний ансамбль танцю «Вертуни» – це величезний колектив, що працює як єдиний механізм. Як вибудовуються відносини керівника з артистами, як діти взаємодіють між собою?
Керувати таким великим колективом дійсно непросто. Я намагаюся бути максимально вимогливою та дисциплінованою, адже особистий приклад керівника – перш за все. Я всюди поруч зі своїми дітьми – на сцені, за кулісами, в готелях, на відпочинку. Наші взаємини ніколи на обмежуються уроками танців, я навчаю їх самостійності та відповідальності, пояснюю як вести себе на сцені, доносити образи.
Стосунки між дітьми у колективі побудовані на двох основних принципах – дружба і взаємодопомога. У нас в ансамблі немає інтриг або заздрості, а якщо конкуренція – то тільки здорова. Я пояснюю своїм вихованцям, що вони – це передусім підтримка один для одного. Хто ж іще допоможе відрепетирувати па, швидко перевдягнути костюм перед виступом…
Отож, ваше завдання як педагога – виховувати дітей та навчати їх вчитися. Тоді ваша роль як митця полягає у розвитку їхнього таланту. А як же ті, хто цим похвалитися не можуть?
Безталанних людей не буває, просто треба знайти себе. Звичайно, танець – це мистецтво, тут потрібно мати відповідні дані: слух, відчуття ритму, фізичну підготовку. Але здібності і талант це лише 10% успіху, тоді як 90% – це наполегливість та щоденна робота над собою. У мене є одна учениця і коли я перший раз познайомилася з нею, то подумала: «Як же я навчу її танцювати?» – порівняно з однолітками вона була в гіршій формі, здібностей особливих не мала. Та я помилилася. Дівчинка виявилася настільки працьовитою, що за пару років таки опанувала хореографічне мистецтво. Сьогодні вона танцює на рівні з іншими артистами і щоразу доводить мені та іншим, що нічого неможливого немає, а найважливіша перемога – це перемога над собою.
Вікторіє Василівно, чи є у вас професійна мрія?
Моя найбільша мрія – бачити як справа мого життя живе і розвивається. Хочеться вірити, що ансамбль «Вертуни» ще не одне десятиліття даруватиме глядачам свято танцю, навіть без моєї участі.
Якщо говорити більш предметно, то дуже хотілося б із моїми вихованцями потрапити на Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії імені Павла Вірського. У нашій скарбничці сотні перемог на різноманітних конкурсах, але участь у фестивалі такого рівня – неймовірна честь та справжнє визнання для будь-якого танцювального колективу. Ми вже брали участь у відбіркових турах конкурсу, однак до гала-концерту, на жаль, не дійшли. Сподіваємося, що все ще попереду.
Що для вас танці сьогодні? Які почуття викликає цей вид мистецтва?
Важко навіть окреслити усе те, що я відчуваю. Танці, колектив – це вже моя залежність. Я не уявляю свого життя без дітей, адже черпаю від них позитивну енергетику, натхнення та жагу до життя. Дуже зворушливо бачити, як вони відтворюють мою важку працю на сцені. Їхні щирі посмішки та сяючі очі для мене найбільше щастя та найвища нагорода.
Що порадите людям, які тільки починають танцювати?
Найважливіше прислухатися до себе, не соромитися і не боятися того, що можеш програти. Слід пам’ятати, що без поразок не буває перемог. Головне – бажання і сила волі, адже танець – це кропітка і виснажлива праця, яка потребує титанічного терпіння. Вірте у себе, у свої можливості і з наполегливістю йдіть до своєї мети.
Ольга Цуз
Фото з архіву Вікторії Лопанової
