«Я по волі Божій – українка. І мене не можна розтоптати». Це не просто поетичні рядки з вірша Сіми Дмитрівни Кордунової. Це прониклива сповідь, непорушне кредо життя нашої талановитої землячки – уродженки Лаврова, нині жительки села Полонка.
Її серце – відкрите, глибоке та сповнене таланту, а погляди на світ різняться від більшості. Сіма Дмитрівна зацікавлює своїм баченням найпростіших речей. Прочитавши її твір, ви неодмінно відчуєте доторк слів на своїй душі і вони змусять вас замислитись…
Сімо Дмитрівно, з чого розпочався ваш творчий шлях? Як і коли ви відкрили в собі письменницький хист?
Мабуть, якщо починати, то з самого початку – з дитинства. Чому? Бо з усіх світлих спогадів ці – найсвітліші. Моє дитинство минуло у Лаврові, досі пам’ятаю батьківську хату, поруч – ліс та великий садок. Не скажу, що жили бідно, але тяжко працювали, адже мали власний наділ поля. У родині всі були зайняті працею – важкою і виснажливою, однак цю працю завжди супроводжувала пісня.
Співали усі – батьки і батьки моїх батьків, але найбільше співав тато. Яку б роботу він не виконував, цей процес завжди супроводжувала пісня. Саме з його співів я вперше дізналася хто такий Байда Вишневецький, Морозенко, Кармелюк, Хміль, довідалася про героїчну боротьбу мого народу. Батькові пісні стали для мене першим своєрідним уроком історії, саме вони закарбували у моїй душі, що я – українка.
Ймовірно, що така творча атмосфера у сім’ї, виховання у кращих українських традиціях вплинули на мою подальшу долю та становлення мене як особистості. Згодом усе найкраще, що я ввібрала у дитинстві, знайшло своє відображення у вигляді творів на папері.
Ваша перша книга «Малюнки з натури» – збірка гумористичних і сатиричних творів. Побутує думка, що гумор – прерогатива чоловіків. Чому ви вирішили ризикнути та розпочати свою письменницьку діяльність саме у цьому жанрі?
Це було на рівні підсвідомості, я не можу сказати, що саме так планувала. Цей етап моєї творчості почався ще за «совєтів», тоді про свободу слова навіть не йшлося. Показати усе те, що відбувалося у країні, у суспільстві прямим текстом було просто неможливо. Але мені дуже хотілося вихлюпнути усю цю брехню, несправедливість, злість на людський розсуд. Відтак я вирішила звернутися до сатири, показавши дійсність обережно та завуальовано. Вважаю, що мені це вдалося – у доволі легкому, жартівливому стилі я доносила до людей нагальні проблеми. І що вкрай важливо – вони це сприймали!
Нещодавно прочитала таку тезу: «Бути письменником – це не стиль життя, а вміння працювати і використовувати свої можливості». Чи погоджуєтеся з цією думкою? До вас твори приходять переважно як натхнення чи це результат зусиль та праці?
Я би не протиставляла ці поняття – натхнення і кропітка праця, адже вони доповнюють один одного. Ясна річ, що без таланту мало що вдасться, але й сама ідея – необтесана, невідшліфована небагато вартує.
Особисто у мене процес написання творів відбувається по-різному. Бувають твори, так би мовити, «на замовлення». Часто мене просять написати вірш на певну тематику або в якості епіграфу до чиєїсь книги. Тоді я ретельно обдумую тему, збираю фактаж, аналізую і лише потім приступаю до написання. А буває і навпаки. Іноді вночі не спиться, приходить якась думка – встаєш, записуєш, відкладаєш. Через кілька днів знову повертаєшся – редагуєш, підбираєш слова. Часом твір народжується одразу, словом, якогось чітко визначеного алгоритму написання не існує. Все дуже спонтанно та індивідуально.
На вашу думку, коли настає той момент, коли людину яка пише вірші можна назвати поетом? Тобто, де ця тонка межа між просто віршуванням та мистецтвом?
Перш за все має бути поетичне мислення – інше світобачення та нетривіальний погляд на речі. Саме це відрізняє поетів від решти людей. Адже поезія – це не лише вдало підібрані слова, рима та ритміка, це те, що змінює свідомість, навіває мрію.
Уявімо таку картину: на березі річки гілля верби похилилося до води, як різні люди реагуватимуть на цю ситуацію? До прикладу, столяр гляне і просто піде – для нього це дерево вже не представлятиме жодного інтересу. Інженер дивитиметься з практичної точки зору – як зрізати дерево, розчистити та укріпити берег. Тоді як поет або просто людина із творчим мисленням побачить у цій нахиленій вербі красу, шукатиме порівняння та аналогії. Це власне і є те, що називають естетикою, почуттям прекрасного.
Хочу поділитися спостереженням – уже давно помітила таку річ, що в кожної людини є бажання висловитися гарно. І в багатьох, навіть у тих, хто далекий від поезії є потяг до віршованого слова. Людям хочеться, щоб слова звучали якось красиво, святково. Звичайно, можна ту ж саму думку висловити прозою і це буде доступно, зрозуміло, але завжди хочеться чогось кращого.
Наведу такий приклад: є два дні – неділя і понеділок. Понеділок – будень, неділя – свято і вони відрізняються між собою. Так і поезія з прозою, вони обоє мають право на існування і обоє потрібні, але чогось завжди трохи більше тягне до свята. Поезія – це свято…
Сімо Дмитрівно, коли ви пишете твори чи думаєте про читачів? Як сприймуть чи зрозуміють?
Думаю і навіть уявляю хто переді мною. Але з тієї позиції, що до різної аудиторії слід підходити по-різному, по-різному доносити сенси. Про те як, хто оцінюватиме мою творчість не переймаюся. Я передаю на папір свою світоглядну картину, а коли робиш щось щиро, то твоя робота завжди знаходить відголос в чиїйсь душі.
Яка ваша головна мотивація як письменниці?
Напевно, моєю мотивацією завжди було показати правду – де вона є, а де немає, але треба, щоб була. Мені завжди хотілося показати людям хто вони, нагадати, що вони – українці. Це те, про що треба говорити зараз і продовжувати робити це впродовж тривалого часу. Тільки так ми зможемо усвідомити свою цінність, відновити власну ідентичність та сформувати нове покоління справжніх українців.
Чого ніколи не було і не буде у вашій творчості?
Підлабузництва і страху, що мене осудять.
Над чим працюєте зараз?
Наразі триває робота над моєю книгою про історію села Полонка. Це буде збірка, що міститиме історичні факти, архівні відомості та спогади очевидців.
У мене вже є схожа праця «Колиска родинна», у ній ідеться про історію моєї малої Батьківщини – Лаврова. Там я зібрала багато розповідей односельців про те, як палили село, як багатьох арештовували і виселяли, як у Лаврові зароджувався бандерівський рух. Тепер я усвідомлюю яка колосальна і важлива робота була пророблена, адже багатьох героїв цієї книги уже немає в живих, а пам’ять про них житиме вічно. Я вважаю, що такі історії треба розповідати – якщо людина отримала такий досвід, залишила після себе слід, хай це буде наукою для інших.
Вже тривалий час я проживаю тут, у Полонці, тому виникла ідея зробити часопис і цього села. Маю вже багато задокументованих свідчень, архівних матеріалів, фотографій, залишилося усе це систематизувати. Сподіваюся, що вже найближчим часом книга буде надрукована.
Сімо Дмитрівно, про що мрієте?
Якщо говорити конкретно про мене, то моя мрія – завершити книгу про Полонку, а також перевидати свою збірку «Терном і калиною заквітчана». Звісно, мрію ще щось написати і залишити людям, але про це не варто загадувати…
Якщо ж говорити у глобальному сенсі, про нас, то мрія – побачити українців справжніми українцями. Не намальованими, а справжніми! Побачити Україну такою, як хотів її бачити Шевченко – незалежною, чесною, щирою, праведною, нашою. Саме ця мрія вселяла віру і надію, була дороговказом для мільйонів людей, які загинули у боротьбі за незалежність і дуже хочеться, щоб це було недаремно.
Я щиро вірю, що до здійснення української мрії і відродження нашої держави залишилося зовсім небагато часу. Але необхідно не просто чекати, а й діяти! І тоді у нас буде шанс стати провідниками неймовірних змін.
Ольга Цуз
Фото з мережі
