Золота осінь життя

1 жовтня, з ініціативи ООН, у світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку. Ця дата – хороший привід для того, аби вкотре виявляти повагу до представників старшого покоління, висловити вдячність за безцінні знання та слушні поради, за готовність підтримати та допомогти, за гідний приклад для наслідування.

Часто у щоденній метушні ми забуваємо відвідати наших бабусь, дідусів, не можемо знайти часу, щоб просто поговорити віч-на-віч. Багато з нас навіть не замислюється які події та життєві драми довелося пережити нашим найрідніших.

Пропонуємо вашій увазі підбірку есе «Золота осінь життя» - історій про мешканців та мешканок нашої громади.

Гірка Полонка«Нехай буде теплою осінь життя»

Другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня в усьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений генеральною Асамблеєю ООН, а в Україні, як повноцінний член ООН, підтримали ініціативу Міжнародного Дня громадян поважного віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, ветеранів.

Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими і милосердними до найважливішої частини суспільства. До долі одиноких людей ми повинні бути небайдужими, зігріти їх теплотою і добром своїх сердець, допомогти ,підтримати і приділити увагу.

Серед нас живуть люди, які сповна пізнали ціну життя: чесно трудилися, і нелегкій праці віддали здоров’я , силу, молоді роки.

До таких людей належить і жителька села Гірка Полонка Віра Давидівна Зайчук. Познайомилась я з нею коли прийшла працювати в бібліотеку. Вона дуже любить читати. Хороша співрозмовниця, весела, жартівлива, працьовита. У свої 85 років вона читає, малює, вишиває, а як любить вирощувати квіти у неї хата потопає вся в квітах.

Цвітуть троянди, квітнуть хризантеми,

І айстри тішать цвітом нас,

Ще пахне літо – та осінь з тиха

В сад забрела до нас.

Прожиті роки з їх болями, хвилинами невимовної радості. Осінь – на дворі, осінь – на серці, осінь у житті, не зогляділася і Віра Давидівна, як у вічі дивиться старість. Хоча душа у неї не змінилася. Та вона не сумує, завжди радо зустрічає, невісток Надю і Лілю, онуків, які часто до неї навідуються. Тож побажаю Вірі Давидівні міцного здоров’я, благополуччя і радості в рідному домі.

Бібліотекар села Гірка Полонка Галина Васечко

Життя дається всім – вона ж, лиш обраним

«Багато літ за плечима, багато прожито, побачено і зроблено» - розповідає Людмила Василівна Присяжнюк 1932 року народження. «Але пережите, накочує іноді хвилею і тоді, приємним теплом згадається дитинство…

Наш хутір Нагоренщина. Мої батьки: Бульбенюк Василь і Антоніна. Що це був за хутір, то це був рай. Всі хати були в ряд, а весною, біля кожної, білопінно квітли сади, гули бджоли збираючи мед. Влітку, серед пишної зелені, рум’янились вишні і черешні, які ж вони були солодкі і смачні, а скільки ж їх сортів росло у тата: жовті, червоні, чорні, зовсім дрібненькі і великі щепові. Одні мама сушила, а з інших тато робив вино. А яким запашним був мед з батькової пасіки, особливо з весняного різнотрав’я, то й смак я пам’ятаю й досі, з свіжим хлібом з печі і теплим молоком. Сім’я наша жила в достатку, (сільські середняки). Тата на хуторі називали – Василько, бо тут іще жили двоє Василів, але його чомусь всі називали так лагідно.

Довгими зимовими вечорами до нашої хати сходилась молодь на вечорниці. Я була ще малою, але дуже любила слухати пісні, які тут співали і вірші Шевченка, які читав сусід Степан Ліщук, (якого в березні 1944 арештує «Смерш» і він загине в ув’язнені) А тоді, мені так кортіло навчитись читати, а поза як «Букваря» не було то я вивчала азбуку по «Кобзареві». Ось так з п’яти років я читала Шевченка. Того ж року, мене, п’ятирічну, сусідка Євгенія, відвела в школу. Інші діти взяли мене насміх, адже була ще мала, проте я дуже хотіла вчитись, все легко давалось і я не зважала на кпини. В школі був вчитель Епель – єврей. На уроки він приходив в порваних туфлях, бо був дуже бідний і учні з нього насміхались. Мені ж його було дуже жаль і завжди плакала після його уроків.

Коли я трішки підросла, мама з татом мені справили український стрій, і коли я приходила десь на весілля, чи в церкву, то казали що це війтова дочка…

Скільки ж всього пережито…Потім була війна…Холодом і морозом поза спиною накочують ці спогади, що іноді не дають і заснути.

Коли фронт прокотився назад, батька мобілізували в армію, а ми з мамою лишились самі. У нас в хаті був схрон, де переховувались наші хлопці, вояки УПА. В листопаді 1944 року до нас прийшли з НКВС, за наводкою одного з місцевих «ястребків». А в той час, у нас перебував поранений упівець з медсестрою, коли почули кроки, то вояка сховали в схрон (він був поранений в ногу), а медсестра лишилась. Коли її запитали: «Хто ти така?», вона відповіла: «Антонінина сестра», але у мами сестер не було і вони про це знали. Маму і медсестру тоді арештували. А потім довгими шпичаками тикали скрізь, шукали схрона, але Бог відвів і тоді його не знайшли. Після маминого арешту у нас конфіскували майже все: забрали корову, свині, курям голови відкручували і ховали в мішок, не змогли тільки забрати поросну свиню, що ось-ось мала опороситися. Зі скрині вивернули все і забирали, я змовчала коли забрали мій стрій, але коли взяли улюблений татів френч, який був гарний і добротний, я вчепилась і кричала що це мого татуся і не віддала.

Так я залишилась одна. Сусіди відвели мене до родичів, аж під село Рекані, де я й жила, а вдень приходила до дівчат Ольги і Уляни Сачеви, що часто навідувались до нас на вечорниці, вони мене гляділи, причісували, кормили. Одного разу й до них прийшли «ястребки». А почували вони себе майже безкарно, так ось один вирішив мене налякати, прицілився і вистрілив, але на щастя, не влучив. Коли ж став наводити зброю знову дівчата наробили лементу і виштовхали їх з обійстя, де у них тільки й сила взялася, щоб справитись з здоровими хлопами.

Передачу для мами перший раз прийняли аж у липні. Тоді ж і віддали мамин одяг, від якого лишився лише жмут ганчір’я в крові. А щоб дозволити побачення слідчий вимагав, привести мене. Старші порадились і відвели мене туди. Довго, тоді здалось, що цілу вічність, допитували, чи носила грипси, чи бували чоловіки зі зброєю, було страшно, але я нікому нічого не сказала. Слідчий розлютився: «Така ж, как і мамаша» – сказав. Маму засудили на 10 років таборів і 5 заслання. Вісточка надійшла від неї з Києва, де вона важко працювала на «Ленінській кузні».

Коли дві жінки з села вирушили на побачення до своїх дітей, з ними пішла і я, з клуночком за плечима в який положили пирогів, сала і ще чогось. Попутними машинами їхали в Рівне, а далі поїздом. Дісталися до Києва і стали шукати місце, де б зупинитись. Тут нам трапилась жінка, яка взяла до себе на квартиру. Вона все розпитала «Хто ми? Звідки? Чого тут?». Вона ж і відвела нас на той завод. Прийшли ми, як раз в той час, коли колону арештантів вели з обіду. І серед всіх я пізнала маму. Я закричала так, що напевно й небо почуло і мама оглянулась. Нам дозволили побачення. І так я за довгий час зустрілась з мамою…

В кінці 1945 року тато повернувся з фронту. Як же йому зраділа… Хоч мене й не ображали, але жилось мені, як сиротині… Ми знову стали жити в своїй хаті. Спочатку дуже бідували, але помалу, потроху розжилися.

Уже з татом їздили в Київ до мами на побачення. А потім маму відправили на етап в далекий Єнісейський район Красноярського краю.

Мама повернулася в 1956 році змарніла, виснажена. А голова колгоспу, відразу ж наміряв їй ланку буряків. Тато не пустив маму на роботу до колгоспу, бо й так немало напрацювалась, він хотів щоб хоч трохи відновила сили. То за це, перед самою Трійцею, влітку, приїхав трактор і переорав нам весь город…

Що ж, для кожного віку притаманні свої особливості.

Тепер все частіше тягне на малу батьківщину, туди де було батьківське обійстя. Я дякую Господу за те, що дає мені сили вистояти службу Божу у храмі. Хоч скільки всього довелось пережити, але на життєвому шляху завжди траплялись мені добрі люди, які допомагали в скрутну хвилину. Один письменник сказав: «Що посієш в юності, то пожнеш в зрілості» - то ж він був правий. Якщо ти не зрадив, чинив для людей добро, вірив у Господа, отже живеш на світі не марно».

Бібліотекар села Промінь Галина Патута

«Життя минає дуже швидко…»

Життя минає дуже швидко, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому і невблаганна старість. Літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ. Що таке старість? Чи завжди вона зігріта турботою? Як почуваються старенькі, які живуть поряд з нами?

На мою думку доброта й чуйність співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й радості це найкращі людські якості шанобливого ставлення до людей похилого віку.

Особливої уваги потребують ті, хто сам не може подбати про себе, хто слабкий або хворий. Добре, якщо хтось з родичів виявився поруч і не втратив свого милосердя. А якщо ні? Багато дітей, що не мають можливості або бажання приймати на себе відповідальність і турботу про батьків.

У сучасному світі турботу про старість часто бере на себе держава: пенсії, будинки престарілих, медичні заклади.

Самотність – найбільше зло старості. Наведу приклад з життя однієї жіночки похилого віку. Вона мала квартиру , сім’ю, роботу. На її життєвому шляху траплялись різні випробування. Один син трагічно загинув. Чоловік пішов з сім’ї. Одна надія була на меншого сина. Продала квартиру, щоб син зміг розширити свій бізнес. Але все дарма… Повернулась в стареньку батьківську хату. Обмежена в своїх можливостях залишилась одна. Рідний син матері зрікся… Але любов материнська безмірна – «хворе серце», хоч і плаче по ночах, все ж чекає вісточки від сина…

Отже наше сьогоднішнє ставлення до старшого покоління готує нашу старість. Якщо ж ми проявляємо егоїзм і неповагу до інших, до тих хто дав нам життя, то й у старості на нас чекають самотність і забуття. Якщо ми шануємо старість, то наші діти будуть нас шанувати.

Бібліотекар села Коршовець Лілія Кальчик

«Вишиваю стежками я долю …..»

Хата без рушників, «що родина без дітей»,-щиро вірить у таке народне прислів’я сімдесятирічна майстриня –вишивальниця із села Ратнів Луцького району, ветеран праці Галина Сергіївна Чернюк.

Ця жінка стверджує, що рушник протягом усього її життя був оберегом, своєрідним янголом-хранителем. В узорах вишивки жінка розповідала про свої думки та почуття, сподівання і переживання.

Тому є вишивки сумні і замріяні, є радісні і веселі, в яких барви дзвенять як жартівлива пісня.

У її теплому домі кожен закуточок мовби обшитий візерунками, що народились із щирої любові та серця майстрині. А сама вона сидить натруджена, в українській вишиванці і дивує всіх красою своїх витворів: чарівних полотен та килимів, доглянутих сорочок та подушок, витканих на давньо-класичний стиль гардин на котрих оживає чарівний диво-світ авторки. Візерунчасті рушнички прикрашають ікони, а на дивані мов живі істоти вмостилися вишиваночки. Над столом у привітній господі висить вишита майстринею картина-на ній зображено хліб та сіль ( одвічні людські цінності, як каже сама вишивальниця). Творити Галина Сергіївна почала ще малим дев’ятилітнім дівчатком. У вишиванках майстрині можна побачити інший вимір: край добра і вічного щастя, край тепла і цвітіння. Тож не дивно що на скатертинах та інших творіннях авторки усі помічають багато квіту, сонця, радості.

Ратнів 2

За своє життя вона вишила понад сотню різноманітних витворів. Почесне місце у домі посідають мережані гладдю та хрестиком: «На човні»(на згадку про перше велике кохання), портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка. Усі свої надбання вишивальниця зберігає у давній скрині, а деякі картини уже подарувала близьким та родичам на згадку, або ж онукам-на щастя та долю.

Коли запитали Галину Сергіївну про її роботу, труд, життя, чи тяжко було у сім’ї без батька, коли найбільше любили творити?

На очах у жінки бринять сльози, згадуючи як довго побивалась бідна голубка-мати залишившись без годувальника, порадника і просто хорошої людини. А сім’ю треба було якось же тягнути. От і трудилась з ранку до вечора, в колгоспі, вночі та довгими вечорами вишивала. У вишивальниці завжди народжувалось щось гарне, немов живе. Любить вона не тільки вишивати, а й співати «народної». А про життя розповідає, що літом, разом із дорослими збирала на річці плоскінь, ох і вморююча робота. Наприкінці жаркого літа тріпали коноплі, руки були закривавлені, боліло молодій дівчині. Так і народжувались нитки. А потім із цих чудових ниток ткали на верстатах полотно. Тоді й оживали на ньому її творіння.

Узори для деяких своїх робіт, зокрема, вишивок, майстриня вигадує сама, спочатку змальовує їх схеми, а потім за ними з’являються на світ все нові і нові творіння.

Вишивальниця говорить, що головне в житті кожного українця, щоб над нами завжди ясніло синє небо тут і яскраве жито на людських полях. Головне, щоб усе це було отут, показує у бік серця, щоб наші витвори не поблідли з часом. Щоб праця усієї України не гаснула, а передавалась з роду в рід, від покоління до покоління.

Жодне свято у сім’ї Галини Сергіївни не проходить без рушника та веселої пісні. Майстриня каже: «Коли вишиваю, душа заспокоюється, з’єднується зі світом прекрасного, неземного !».В її полотнах живе її душа, а у піснях – серце!

Бібліотекар села Ратнів Антоніна Мартинюк

Найстарша жителька села Коршів

Коршів

Яницька (Мельник) Галина Петрівна народилася 12 липня 1924 року і є найстаршою жителькою села. Закінчила 3 класи Коршівської школи. Нелегка доля була у Галини. З 12 років доводилося ходити до пана на роботу – орати кіньми землю, косити. Пережила тяжкі воєнні роки, які згадує з сльозами на очах. Особливо запам’яталася історія, коли за часів війни коні бігали, бо не було в живих їх власників,то Галина зловила два коня і привела додому. Пізніше купила воза і возила в Несвічі ставку (зерно, яке збирала, як податок з кожного поля).

У 1949 році помер батько і мати залишилася з трьома дітьми, адже крім Галини у сім’ї ще був брат і сестра. Але невдовзі загинув і брат. Галина пішла працювати в місцевий колгосп, спочатку різноробочою, а потім 20 років - дояркою і навіть вийшовши на пенсію ще 10 років працювала телятницею.

Була одружена з Яницьким Василем Ясоновичем, який уже відійшов у вічність. Має троє дітей - дві дочки і сина, якого нажаль також уже не стало, 5 внуків, 9 правнуків і 1 праправнука.

Галина й досі у 97 річному віці, попри нелегку долю повна енергії і навіть жартує, що якщо випити таблетку, то ще можна все робити і допомагати дочці по господарству.

Бібліотекар села Коршів Мар’яна Кримчук

«Мудрі та багаті літами»

Мудрі люди кажуть : «От якби-то молодість знала, якби ж то старість могла…» Та старість- не радість, ніхто її не жде, всяк –так прихитряється відсунути її небажаний прихід. Та вона підкрадається несподівано, раптово впаде ,як сніг на скроні, і ти з печальною розсудливістю подумаєш: усе краще вже було, усе в минулому.

Лаврів

Корінна мешканка села Лаврів, що в Луцькому районі, Лідія Михайлівна Мельник у свої 92 роки є не просто найстаршою, а однією з найактивніших відвідувачів та поціновувачів сільської бібліотеки. Все своє життя вона навчала діток у Лаврівській загальноосвітній школі ,прививаючи їм любов до книги, до творчості .Ліда Михайлівна зізнається ,що вчилася з книжок дипломатії людських стосунків і старалась передати ці знання своїм вихованцям. «Люди мого покоління пізнали багато лиха, і на схилі літ нам важко живеться» - зітхає жінка.

Нині старенькій подобаються твори сучасних українських авторів. Каже ,що не залишили її байдужою романи Володимира Лиса, Надії Гуменюк, Ніни Фіалко, Василя Шкляра. Хоч кажуть, що старість – не радість, але й літня людина може знайти для себе втіху в нинішньому нелегкому бутті. І найстарша лаврівська шанувальниця красного письменства на власному досвіді це доводить.

Бібліотекар села Лаврів Галина Гурницька

Добрими справами позначений весь життєвий та професійний шлях Любові Яківни Довгун, яка в наступному році святкуватиме ювілей 70 років. Беззмінний секретар сільської ради, яка майже 50 років віддала роботі з людьми.

Молодою дівчиною у віці 18 років розпочала свою трудову діяльність начальником військово- облікового столу Радомишльської сільської ради. У кінці жовтня 1971 року була обрана секретарем сільської ради, на цій посаді працювала до 5 грудня 2020 року.

Її праця була не із легких, але цікава, часом траплялися розчарування, але велике бажання працювати і допомагати людям усе компенсувало. До кожної людини потрібно було знайти індивідуальний підхід, кожній людині підказати, порадити та допомогти. Мабуть, в селі не знайдеться людини, яка б не зверталася до Люби Яківни.

Радомишль

Має Люба Яківна ще одне захоплення, написання віршів. Написала вона їх чимало, перший вірш «Моє село».

Моє село в зеленім верболозі

Моє село історія віків народу

Богдан Хмельницький раду радив в нім.

Моє село, ти горде і величне,

Тебе карателі спалили у війну,

Але ти воскресло з попелу й руїн

для щастя нових поколінь.

Моє село, то рідна біла хата,

І теплий вечір у вишневому саду,

Моє село ласкава ненька – мати,

І мудрий батько, що зазнав війни і бід

Моє село намисто калинове

Моє село сопілка солов'їв

Моє село, то рідна моя мова

Незламність духу прадідів, дідів

Моє село, моя колиска

Тут корені мої в тобі

Люблю тебе я ніжно й чисто

Із вдячністю вклоняюся до ніг.

Бібліотекар села Радомишль Людмила Демчук

Летять літа, як білі журавлі,

дзвенять, як ті волошки в житі.

Та не зникає слід їх на землі,

якщо для добрих справ були прожиті

Саме добрими справами простелилося життєва дорога Діани Іванівни Гнатюк – медичного працівника із 59 річним стажем роботи. Щирої душі людини якій не байдужі чужий біль, горе, складне життєве становище. Усім неодмінно допоможе, хоча сама уже в літах та й давно на заслуженому відпочинку. Двері її дому і досі відкриті для кожного, хто потребує допомоги.

Діана Іванівна була шостою дитиною, яка народилася 3 лютого 1941 року в родині хліборобів із с. Коршів, що неподалік Луцька. У шість років пішла в Новокоршівську семирічну школу. У 12 років залишилася сиротою, бо батьки вмерли від хвороби за один рік, залишивши п’ятеро малих дітей (одне вмерло). Важко було дітям пристосовуватися до раннього дорослого життя та добрі люди приходили і вчили поратися по господарству. Закінчивши 8 клас Несвічанської школи, до якої із Коршева ходила пішки, вступила до Луцького медичного училища закінчивши його здобула професію фельшера. По направленю мала попасти в Колки та після державної практики головний лікар залишив у Сенківечівському районі сказавши, що на цю дитину можна залишити все відділення. Відтак Молодий спеціаліст Діна повернулася у своє рідне село, у якому робила перші професійні кроки.

У 1961 році була переведена на декретне місце в Лаврівський колгоспний родильний будинок. Саме тут Молода красуня зустріла свою долю – чоловіка Ярослава, який теж був медиком. У перший же день свого знайомства пішли разом на виклик і так разом пройшли усе життя. З 1963 року їх долею стали і с.Баківці, де діяла дільнична лікарня та пологовий будинок на 3 ліжко місця, куди було переведено молоде подружжя Гнатюків. Неподалік від лікарні придбали будинок у якому Діна Іванівна мешкає і донині тільки вже одна, бо вдова.

Нелегким було життя сільських медиків, зарплата мала доводилося підробляти. Ярослав Микитович на швидкій у районі, Діна Іванівна у місцевому радгоспі на буряках. На роботу дітей теж брали із собою, бо не було на кого залишити. Нераз додавали вони клопоту батькам окрім самих пацієнтів, згадує Діна Іванівна як старша донечка всадила голову між залізне пруття лікарняного ліжка, поки мама робила укол хворому, ледве вийняли.

Сільська лікарня не вирізнялася розмаїттям унікальної апаратури, та тримали марку медичного закладу Гнатюки, у яких вчилися всі лікарі, котрі тут у той чи інший час працювали, а їх було чимало: і подружжя Болжеларських, знаменитий Кушнір, подружжя Дубицьких. Усі відпрацювавши певний час у Баківцях знаходили визнання у Луцьку, Львові, Моршині тощо, а сільські фельшери залишалися вірні своєму маленькому селу. Не злічити кількість пацієнтів, що пройшли крізь руки медиків, так само не злічити і кількість різноманітних історій які пам’ятає Діна Іванівна і до нині, можна книгу писати. Наприклад згадує вона: «готуюся до Свята Великодня, як всі господині, а тут виклик – пологи, кинула все і побігла. Поки повернулася додому то люди і паску посвятили», або ж місцеві поб’ються так, що зшивати потрібно, знову ідуть до Діни Іванівни. Не дивлячись, що ніч, встає і зашиває, а це далеко не кожен сільський лікар уміє. Вона ж це робила майстерно. «Швидка допомога» - так називають Діну Іванівну в селі і донині, адже довіряють їй як «своїй», бо ж не одне покоління жителів рятувала, лікувала, підтримувала. Ще й досі підкаже, порадить як краще вчинити.

«А хто, як не ми!» – таке життєве кредо цих людей. Не дивлячись на всю складність життєвих обставин, Гнатюки завжди і всюди допомагали іншим, не тільки із професійної сторони, а й і по – людськи, адже завжди шкодували людей і за це не чекали подяки. Тому і шанують їхнє «Добре Ім’я» люди не тільки у Баківцях, а й по цілій Волині.

«Добрі діяння ніколи не пропадуть марно. Той, хто сіє чемність, пожинає дружбу, той, хто насаджує доброту, збирає урожай любові, благодать зійшовша на вдячну душу, ніколи не бувала безплідною, і подяку звичайно приносить і винагороду»

Василь Кесарійський

Бібліотекар села Баківці Ірина Оксенюк

Поділитися:
Як минув «Money-фест» у Боратинській громаді?
05.07.2024 19:56
Минулого тижня в Боратинській громаді відбулась масштабна подія – День бюджетної відкритості «Money-фест».
Як безпечно зберігати їжу, коли вимкнули світло?
05.07.2024 13:05
Зберігання харчових продуктів в умовах постійних вимкнень електроенергії є викликом, особливо влітку. Йдеться не просто про їхню свіжість, а й про безпеку для здоров’я. МОЗ нагадує, як краще…
Як здійснюються лікарняні виплати у 2024 році?
05.07.2024 09:39
Працівники, які не можуть працювати через стан здоров’я і беруть лікарняний, можуть отримувати грошову компенсацію. На суму лікарняних впливає: заробітна плата за 12 місяців перед датою…