В історії Леоніда Романюка з Гіркої Полонки немає гучних слів та красномовних фраз. Є людина з чіткою громадянською позицією та звичайною долею, яку змінила війна.
Служба у зоні бойових дій для Леоніда розпочалася у 2016 році. Саме тоді у складі Володимир-Волинської 14-ї окремої механізованої бригади він потрапив на Схід. Повістки не чекав, пішов на війну добровольцем: «Не вважаю це якимось подвигом чи виконанням громадянського обов’язку. Прийняв таке рішення, бо тоді воно було єдиним правильним. Знав, що маю бути там».
Так, без особливої підготовки та бойового досвіду чоловік потрапив на передову. Спочатку ніс службу рядовим, згодом призначили сержантом. Бойовий дух та військова вправність прийшли до Леоніда досить швидко, адже він проходив вишкіл у «найгарячіших» точках. Впродовж 2016-2019 років йому довелося нести службу, обороняючи позиції біля міст Щастя та Попасна.
«Побачити і пережити довелося багато. Виконував різні завдання, будучи на службі в піхоті, розвідці, - розповідає Леонід. - Територія, де ми дислокувалися, постійно зазнавала ворожих обстрілів. Дякувати Богу, мені вдалося вціліти, відбувся незначними травмами. Однак, багато наших хлопців загинули просто на моїх очах. Говорити про ці речі важко і зараз…»
Та за чорною смугою завжди йде біла. Війна, безперечно, змінила життя Леоніда ще й тому, що на передовій він зустрів свою дружину. Історія їхнього кохання схожа на сюжет драматичного фільму: він був військовим, а вона працювала головним медиком у тій же роті. Їх познайомила війна, щоб ніколи більше не розлучити.
«Спочатку ми просто товаришували - разом проводили вільний час, працювали на кухні, іноді Льоня звертався до мене за медичною допомогою, - розповідає дружина Леоніда Ірина. – Раптом, у якийсь момент я зрозуміла, що він для мене більше, ніж друг. Льоня помітно вирізнявся з-поміж інших, він підкупив мене своєю серйозністю, справедливістю».
Минуло кілька років як Леонід та Ірина повернулися зі Сходу і одразу ж одружилися. Нині подружжя виховує двох діток і будує плани про щасливе і мирне майбутнє. Втім, молоді люди не залишаються осторонь подій, які відбуваються нині – продовжують займатися волонтерством, залишаючись вірними присязі народу України:
«Усіляко підтримуватимемо наших військових, а якщо буде необхідність, то повернемося на службу. Ми не герої, у нас є сім’я, є сумніви та страх. Та ми такі не одні: нас сотні тисяч, нас мільйони. І кожен з нас знає відповідь на питання: чому я не залишуся осторонь. Тільки разом ми сильні, тільки разом ми переможемо! Слава Україні!»
