«Вже скільки років проминуло, а біль у серці б’є і б’є»: сповідь ратнівчанина Богдана Романюка, учасника війни в Афганістані

15-го лютого відзначається дата, яка змінила долі багатьох людей — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та річниця виведення військ з Афганістану. Тридцять чотири роки тому стався історичний день – 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Так ця дата ввійшла в новітню історію. З кожним роком вона все далі віддаляє від тієї війни, але пам’ять береже приклад вірності військовому обов’язку, мужності й подвигу, який показали тисячі українців.

В афганській війні, яка тривала десять років, брали участь понад 160 тисяч українських військовослужбовців, майже 14 тисяч з яких загинуло. Війна не відпускає їх до сьогодні, про своє перебування в Афгані вони розповідають короткими фразами… Серце стискається від болю, коли думаєш про тих, хто виконуючи наказ Батьківщини пройшов важкими дорогами чужої країни. За кожним воїном-афганцем – доля, життєвий подвиг, крок у безсмертя. У страхітливому полум’ї війни народжувалась нова плеяда героїв. Хто ж вони, герої Афганістану?

Скупиться на спогади про минуле і ратнівчанин Романюк Богдан Адамович. І до сьогодні не розуміє, за що і за кого воювали.

Народився Богдан у селі Студині тоді Рожищенського району 5 травня 1966 року. У багатодітній родині звичайних селян зростало четверо діток, дві дівчинки і два хлопці. Закінчивши вісім класів, вступив до Торчинського ПТУ. У 1984 році 9 травня прийшла повістка для проходження служби в армії. «Тоді ніхто не ховався. Я хотів, як чесна людина, відслужити ті два роки і повернутись додому».

Спершу вісімнадцятирічного юнака відправили у місто Тбілісі у Грузії, там прослужив шість місяців «в учебці». Мені сказали: «Будеш механіком-водієм». Але я ніколи не їздив за кермом. Відповіли коротко: «Навчишся». Потім були міста: Лагадехи, Баку, Ташкент. Впродовж майже шести місяців вчився водити на гірській місцевості машину БМП-1, потім – БМП-2, яка важила понад сімнадцять з половиною тон. Возив солдат на бойові завдання. Їхати потрібно було слід в слід, бо можна підірватись на міні. Згадує, як важко було переносити місцевий клімат, вдень 30-40 градусів тепла, вночі — мороз.

«З Ташкента відправляють в місто Кандагар. Потрапивши в Кандагар, я вперше побачив височенні скелясті гори, з дуже вузькими дорогами. Так потрапив в десантні війська», — розповідає Богдан.

Чоловік згадує, що точилися запеклі бої з афганцями. Саме тоді, за його словами, він зрозумів, що таке війна. Він з болем згадує:

«Не можу словами передати відчуття, коли стріляєш в людей. Це страшно. Проте ми намагались зберегти життя, намагались вести себе дружно. Відправлення воїнів в Афганістан, радянська влада пояснювала, як інтернаціональний обов’язок, щоб ми допомагали афганцям вирішити проблеми в їх державному устрої».

Як і в навчальних центрах, так і в місті Кандагар молодий вісімнадцятилітній юнак був водієм-механіком БМП. Досі згадує як в машині важко було переносити місцевий клімат. Пам’ятає, як це — у сорокаградусну спеку їхати в залізній кабіні і відповідати за своїх побратимів. Проте, каже, що до клімату звикаєш, а до смертей своїх побратимів – ні.

«Я бачив літаки, якими відправляли у цинкових трунах молодих хлопців. Це був відчай, страх. Страшно було усвідомлювати скільки наших хлопців померло. Мені важко згадувати це. Я навіть вдома своїм не признався, де служу. Писав, що живий, здоровий, але батько все одно здогадався»», — ділиться своїми спогадами Богдан.

Солдати гинули не тільки від куль «моджахедів», а й від хвороб, таких як малярія, гепатит, тиф. Чоловік згадує, як одного разу він відкрив очі в медчастині, захворівши легкою формою тифу. Ця хвороба вплинула на його подальше здоров’я.

Згадує, як у січні 1987 року повернувся в рідне село, був радий, що живий. Раділи рідні, друзі, зустрічало все село. «Батько був такий радий, що заставив мене танцювати, перевіряючи чи я з ногами і чи немає ран», —згадує Богдан. Сестри з посивілою мамою бігли по глибокому снігу, зустрічаючи брата і сина.

Колишній військовий влаштувався на роботу, але оговтатись від пережитого не міг. Ніби знову проживаючи ті відчуття, колишній військовий розповідає:

«Я постійно відчував, наче я досі в Афгані, біля своєї воєнної техніки, зі зброєю. Часто прокидався вночі, ходив по кімнаті. Я знову і знову був у боях. Я це відчуваю інколи і зараз. З часом трохи заспокоївся, але ті події не стерти з пам’яті. Щороку 15 лютого мені дуже важко. Важко згадувати, важко відчувати. Невблаганно біжать роки, а рани не гояться».

З добротою і щирістю Богдан ділиться своїм сьогоденням. Радіє успіхам дітей, тішиться внуками.

Подвиг учасників бойових дій – це та велична правда історії, яку не перекреслити і не забути. Це значимий приклад для сучасного покоління, особливо в умовах теперішньої війни.

«Минають дні, ідуть роки,

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає».

Антоніна Мартинюк, бібліотекар с.Ратнів

Поділитися:

Колишня сільська рада села Баїв: дванадцята історія з циклу «Старі фотографії»
29.11.2024 17:47
Осінь 1948 року. Час класової колективізації на Волині й час утворення колгоспів. У селі Баїв теж починають з’являються перші ферми. Ферми! Гучне слово на той час для старих сільських клунь, де…
У Промені відбулися змагання зі спортивного орієнтування серед учнів ліцеїв та гімназій Боратинської громади
28.11.2024 12:23
На околицях села Промінь відбулися змагання зі спортивного орієнтування «Пліч-о-пліч» Всеукраїнські шкільні ліги серед юнаків і дівчат 5–9 класів ліцеїв та гімназій Боратинської громади. У…
Як забезпечити стійкий зв’язок під час відключень електроенергії до 72 годин
28.11.2024 11:33
В умовах надзвичайних ситуацій та можливих перебоїв в енергопостачанні особливо важливо залишатись на зв’язку з рідними, близькими, а також забезпечити безперервний робочий, навчальний процес кожного…