Кожна людина — це окремий Всесвіт, унікальна історія, наповнена особистими злетами та падіннями, поганими та добрими справами. Одні люди приходять та йдуть безслідно, інші — залишають після себе глибокі враження та безліч незабутніх спогадів в серцях багатьох людей. Таким був лаврівчанин Вадим Сілаєв, український Захисник, що загинув у бою з російськими окупантами 2 вересня 2022 року. 8 вересня Вадим або як його ще називали у рідному селі — Діма, міг відзначати своє 29-річчя. Проте ворожий снаряд обірвав його життя рік тому, за шість днів до його 28-го дня народження.
Для подружжя Сілаєвих, батьків Вадима, їхні два сини були найбільшою гордістю, надійною опорою і підтримкою. Вадим був старшим з них. З дитинства кмітливий, допитливий та не по роках мудрий, він ніби поспішав жити.
«Сусіди казали мені: «Бачили зранку твого Діму, так поспішав, куди це він біг?», — згадує мама Вадима Тетяна Святославівна, — кажу їм: «Ви що, його не знаєте? Він весь час кудись поспішає і біжить».
Певно, немає у Лаврові такої людини, хто не знав Діму. Більше того, молодого, амбітного, ерудованого парубка знали і далеко поза межами рідного села. Блискуче закінчивши навчання у Лаврівському ліцеї, Вадим вступив на державну форму навчання у провідному ВНЗ Луцька. Батьки пригадують: Вадим завжди прагнув до саморозвитку та самостійності, тому старанно вчився та успішно здобув вищу освіту. Обожнював спорт та фотографію, був товариським та комунікабельним.
«У нього завжди були якісь плани, він весь час прагнув до більшого, не задовільнявся абичим. Він був мрійником, наполегливо йшов до своїх цілей», — розповідає про сина Олексій Сілаєв, батько Вадима.
Окрема віха в життєвій історії Вадима Сілаєва — робота у рідній школі. Будучи природженим ідеалістом, прагнувши покращити рівень освіти у рідному селі, після здобуття диплому Вадим влаштувався на роботу у Лаврівському ліцеї. Там він працював вчителем математики та інформатики. Молодий, прогресивний вчитель швидко завоював прихильність учнів і називав їх не інакше, ніж «мої діти». Про їхні успіхи говорив з захопленням, подорожував з ними та намагався передати їм знання далеко поза межами своїх предметів. Майстерно грав у шахи, частенько переграючи своїх старших колег. Майстерність свою передавав і учням. Вадим вірив, що ця шляхетна інтелектуальна гра розвиває гнучкість мислення та прививає дітям любов до математики. Наступним кроком у кар’єрі Вадима було викладання у Луцькому медичному училищі.
«Де б Діма не був, його завжди всі любили. З усіма дружив, ніколи не мав ворогів. Він був дуже вихованим і дипломатичним, але завжди до кінця відстоював свою думку. Що стосувалося історії, на якій він добре знався, то він міг вести дискусії на ці теми нескінченно. Свою рідну тітку, що живе в Криму і є прихильницею «рускава міра», один лише Діма намагався переконати. Він вірив, що своїми виваженими аргументами та грунтовними знаннями він зможе пробити цю стіну з пропаганди і упереджень», — з жалем згадує Олексій Васильович.
Однак ворог у Діми все-таки був — російський окупант, що у лютому 2022-го розпочав повномасштабну війну проти України. Кривава загарбницька війна викликала у Вадима ті почуття, що відчув на собі кожен українець: лють, розпач, тривогу. Тривогу він відчув ще й тому, що рідний молодший брат Юра одним з перших пішов боронити Україну. Маючи загострену жагу до справедливості, відчував громадянський поклик і Вадим. Проте материнське серце, наповнене тривогою та страхом, благало залишитись поруч принаймні одного сина. Вадим пообіцяв матері: сам її не полишить, проте якщо держава покличе — «косити» не буде. Досі ніхто не знає, чи дали йому повістку, чи то він сам потайки пішов до військоммату, не витримавши болю за свою державу та тривоги за молодшого брата. Але одного липневого дня Діма спокійно сповістив батьків, що йде захищати свою землю.
Одного разу, вже під час великої війни в Луцьку Діму схопила за руку незнайомка і раптово сказала йому:
— Побачиш багато смертей.
— А сам хоч повернуся? — лише встиг запитати Діма.
— Повернешся, — відрізала незнайомка і пішла у невідомому напрямку.
Його тішила та заспокоювала думка, що він служить за лічені кілометрів двадцять від Юри. Це надавало йому наснаги та віри, що разом вони подолають російську нечисть. Однак батькам Діма не сказав, що служить на передовій, бажаючи вберегти найрідніших людей від зайвих стресів. Матері Діма сказав, що служить під Ковелем. Коли мав змогу, обов’язково дзвонив мамі з татом, що невимовно сумували за коханими синочками і чекали від них кожної звістки. Наприкінці серпня Дімі випала нагода подзвонити їм по відеозв’язку.
«Того разу, коли їм дозволили подзвонити по відео, Діма сказав: «Наберу до батьків, хто знає, може, я бачитиму їх востаннє», — тремтячим голосом каже Тетяна Святославівна.
Ці слова, на жаль, стали пророчими.
«Наступного після цього відеодзвінка дня Діма подзвонив уже по телефону і сказав, що кілька днів не дзвонитиме, мовляв, там, під Ковелем є проблеми зі зв’язком. Перший день я була відносно спокійна, на другий день стало тривожніше, а на третій мене вже просто накривав розпач», — згадує Тетяна Сілаєва.
Материнське серце не помилялося: за сотні кілометрів, попри синівський люблячий обман, воно відчуло непоправну біду. Наступні дні Олексій та Тетяна жили, мов в тумані, хоч і намагалися впоратися з тривогою, пораючи господарство. Все своє життя вони працювали, вірячи, що всі їхні надбання колись дістануться улюбленим синочкам. Тому в роботі знаходили розраду. День народження Діми був все ближче і віра в повернення сина жевріла в серці, проте одного вересневого дня тишу на вулицях Лаврова розірвав розпачливий крик матері. До подвір'я Сілаєвих принесли трагічну звістку, що навіки поділила їхнє життя на «до» та «після»: 2 вересня у невідомому маленькому селі на Херсонщині під назвою Сухий Ставок внаслідок ворожого обстрілу загинув Діма Сілаєв, коханий син, найдорожчий брат, улюблений вчитель, незамінний друг, побратим, непересічна людина. Відтоді йому навіки залишилося 27. Ще один янгол-охоронець України, що поповнив ряди Небесного Легіону.
Провести Вадима в останню путь зійшлося понад пів тисячі людей. Здавалося, саме небо оплакувало цю втрату: того дня Лаврів накрило рясною зливою. Вадим знайшов вічний спочинок неподалік свого односельця та однолітка Михайла Палоша, що поклав життя за свободу та незалежність України в квітні зловісного 2022 року. Невдовзі на цьому ж кладовищі поховають і інших захисників-лаврівчан: Олександра Профатіла, Миколу Журавльова, Андрія Трачука, Олександра Лучка…
8 вересня, в день народження Вадима Сілаєва, його могила рясніє букетами живих квітів. Батькам, які прийшли навідати могилу сина, залишається лише здогадуватися, хто їх приніс: 27-річний юнак залишив глибокий слід в життях сотень людей…
Руслана Лихолай
