Здавна українці надавали хлібу великого значення. Круглу гарну хлібину порівнювали з сонцем — величним світилом, що дарує нам тепло і світло. Коровай — обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Але для української обрядової традиції коровай як символ, має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і, маючи глибокі традиції, вирізняється багатоманітністю варіантів. У давньоруській літературі нерідко зустрічаються згадки про цю ритуальну язичницьку страву, яка засуджувалась офіційними церковними колами. Однак висока престижність короваю як обрядового хліба сприяла стійкості цього елемента культури і навіть зміцненню його символічного статусу. Коровай – обов’язковий атрибут українського весілля, відсутність короваю означала неповноцінність обряду, а людина з бідності, сирітства, або інших причин позбавлена весільного короваю отримувала прізвисько «безкоровайний». А ще про людину, яка має особливе почуття власної гідності говорять: «Сидить, як коровай на весіллі». Коровай — не лише смачна здоба, а перш за все, символ єднання двох і народження нової сім’ї, символ благоденства й достатку; хлібне зерно, яким обсипали молодят, – символ родючості і продовження людського роду.
Здавна до випікання короваю ставилися дуже відповідально, це був цілий ритуал, адже коровай – це елемент, який об’єднує певну систему обрядових дій. Усі магічні дії мали сприяти щастю і доброму здоров’ю молодої пари. А традиція випікання весільного короваю сягає ще XVII століття. Крім великого короваю випікали і інший хліб: короваєць, весільні гуски, які теж виконували свої обрядові функції у весільному дійстві.
Можна навіть виділити такі аспекти обрядового хліба: коровай, як символ нареченого і нареченої та коровай, як символ добробуту .
Весільний коровай має глибоку символічну завантаженість. Увесь обряд складається із різноманітних ритуалів і носить магічний характер. Магія простежується в тому, що в коровай запікаються деякі речі, якої він має бути форми, і хто бере участь в його виготовленні. Причому короваї на весілля пеклися тільки для першого шлюбу.
Його доручають випікати найкращим господиням і лише тим, у кого щасливо склалось подружнє життя. Вдовицям, розлученим чи бездітним навіть наближатись до короваю не можна. Жінка, яка береться до випікання короваю має бути взірцем для молодих – доброю, веселою, несварливою.
Щодо результатів роботи таких господинь були різні народні прикмети: якщо коровай вийде вдалим – високим, пишним, рівним, то майбутня сім'я житиме щасливо; якщо коровай під час випікання тріснув, то молодих чекає розлука або навіть розлучення; нерівний і погано піднявся коровай віщував труднощі в новій сім'ї. Тому коровайниці для отримання вдалого короваю застосовували весь свій досвід і старання, а також впливали на нього обрядовими піснями та приказками.
Коровайниць запрошували парну кількість, найчастіше четверо або шестеро, і лише зрідка двох. Коровайнички обов’язково несли з собою щось з продуктів на коровай: масло, яйця, цукор, мед, борошно.
«Я на коровай йшла,
Коробку яєць несла,
Зустрілися хлопці
Побили яйця в коробці»
Адже об’єднання продуктів від різних господарок мало на меті скріпити молоду сім’ю.
«Ми на коровай йдемо,
На коровай муку несемо,
Несемо меду горнець,
Несемо сім кіп яєць,
Ще й грудку масла,
Щоб коровай вдався»
Так співають молодички, що йдуть місити коровай.
Процес приготування має масу нюансів: необхідно було вмитися, вимити руки, надіти на голову хустку, натільний хрестик і прочитати молитву «Отче наш».
Перед тим як приступати до роботи коровайнички мили руки і приспівували:
«Таточко ходить водицю носить,
Мийте руки коровайнички,
Матінка ходить рушничок носить,
Витріть руки, коровайнички»
Весільна мати дарувала кожній нову запаску і хустинку.
«Рушай короваю, рушай короваю,
Ми до тебе готовесенькі,
Як лебеді білесенькі,
Ми до тебе прибираємся
По сім раз умиваємся»
А коли вже коровай буде спечений, ту водицю, що коровайниці мили руки виливали під гарне плодове дерево:
«Вишеньку підлила,
Щоб вишенька родила,
Щоб молода молодого любила»
Для короваю обирались лише найкращі продукти. В давніх традиціях для короваю брали «Із трьох млинів мука, від трьох корів молока. Або із семи ланів пшениця, від семи курок яйця, із семи криниць водиця».
Розпочиналось таїнство з того, що в кімнату заносили велику подушку на неї навхрест насипали зерно і гроші (парні 2, 10, 50, 100 (потім тим зерном обсипали молодих, коли вони вирушали до шлюбу) тоді ставили нові дерев’яні ночви. При вчиненні, замішуванні і виробленні тіста навіть недобра думка не допускалась, яка могла зашкодити приготуванню короваю.
«Благослови, Боже й Пречистая тоже, благословіть цьому дитяті коровай замісити» – так співають тричі, а тоді «головна коровайниця» промовляє так: «Прошу благословенства: насамперед Господа Бога, мамо рідна, тату рідний, брати і сестри, бабусі та дідусі, батько хресний мати хресна, тітки й дядьки, сусіди близькі і далекі, запорожці гарні хлопці благословіть цьому дитяті коровай замісити. Просила раз, прошу другий раз. Просила два рази прошу третій». Присутні кожен раз відповідають: «Хай Бог благословить».
В ночвах робили розчину, на подушці опарі було тепло і вона гарно підходила.
Коли опара починала опадати, приступали до замісу тіста. Тісто місили дві, або чотири коровайниці, тобто в дві або чотири руки, коли стомлювалися, то мінялись. Підсипали борошно і додавали інші інгредієнти теж в дві руки. Важливо, що в тісто не додавали солі, місили лише долонями, щоб чоловік не бився кулаками. Примовляли: «Вимішуйте тісто гарненько, але не крутенько», щоб життя в молодої пари не було крутим.
Магія творення короваю супроводжувалась піснями, жартами, атмосферою доброзичливості. Коровайниці замішували тісто і приспівували:
«А ти Ніна багата, а Маруся черевата,
Дайте їй мотузище підвязати черевище»
А Ніна відповідала:
«Нічого, нічого
Не боюся я того
Дай Боже доносити,
На хрестини просити»
«Коровайниці з міста, не пхайте в кишені тіста,
Бо як пора прийде, в кишенях тісто зійде»
Позаяк тіста виходило чимало, той процес замішування був нешвидким.
«Кльоцали дві кльоци, кльоцали до півночі.
Якби ви нас попросили, то ми б вам замісили».
Весільна мати бачила що коровайницям потрібно підкріпитись та й наливала по чарчині. Кожна бажала, щоб коровай вдався, щоб життя молодої пари складалось як найкраще. Вино не випивали до дна, а останні краплини виливали в тісто.
«Трійця по церкві ходила,
Спаса за ручку водила:
Ой, Спасе наш, ходи до нас,
У нас хороші коровайниці
Хороше коровай бгають,
Сиром посипають,
Маслом поливають»
Замішаний коровай хрестили, на край ночовок клали свячену вербу, накривали тісто вишитим рушником та й співали:
«Робили ми діло,
Аж нам чоло впріло
На Бога гляньте
Нам горілочки дайте»
«Наш батько злякався,
На печі заховався,
Крізь щілину виглядає,
Що багато коровайниць має»
«Де ж тая стара мати,
Обіцяла горілки дати,
Обіцяла троякої,
Не дає ніякої»
Хатня господиня обов’язково пригощала коровайниць, а старша коровайниця нагадувала:
«Коровайнички, ви голубочки,
Прошу не впивайтеся,
Наш коровай швидко зійде,
То ж не забувайтеся»
Поки веселилися і пригощалися, тісто виростало.
«Просить коровай просить,
Аж ночви підносить:
Де ж мої коровайнички,
Чи вони напилися,
Про мене забулися?»
Коли запашне тісто підійшло, гарно виросло, приходила пора виробляти сам коровай. Відбирають тісто на хлібину рідні або хрещені батьки вишиваним рушником. Тоді коровайниці виробляють і кладуть в форму. На дно форми клали хрест з тіста, який посипали житом і парну кількість парних монет (перед тим добре вимитих), тіста віднімати категорично неможна, а якщо взяли замало то хрест на дно клали з більшої кількості тіста. На верх короваю робили пташечок, листочки, калину, колоски пшениці, різні рослинні орнаменти — все те, що було притаманне весільному хлібу і на його витоках. Кожна прикраса має своє символічне значення: калина означає красу, молодість, щастя, виноград — добробут, достаток в родині, пташечки — вірність, відданість, лебеді — вірне кохання. Якщо простіше прикрашають, то вироблять просто сітку з тіста: розкачують і гільзою роблять дірочки. Для вирізання прикрас на коровай не застосовували ножа, а зворотний бік ложки – щоб чоловік не був, як ніж (лихий).
«Рости короваю-раю, аж до Дунаю
Рости коровай високо, як риб’яче око»
Піч потрібно було напалити добре, хорошими дубовими дровами, адже тіста багато і воно повинно добре випектись. Коровай саджав у піч одружений чоловік і лише при зачинених дверях, (щоб дух не вийшов і добро не випустити з хати).
Коли саджали коровай в піч співали:
«Наша піч регоче, короваю хоче
А припічок заливається, короваю сподівається»
Якщо піч була занадто гаряча, коровай накривали мокрим папером, щоб не підгорів, якщо ж коровай все був чорний, пригорілий, вважали, що й життя в молодих буде чорне. Якщо десь була тріщинка, її маскували барвінком, аспарагусом, але другий не пекли. При випіканні короваю обов’язково дотримувались певних заборон. Наприклад, заборонялося ходити, грюкати дверима, голосно розмовляти. Коли коровай саджали в піч, то в хаті мало бути тихо, адже при найменшому стукові тісто в формі могло осісти.
Готовий, вже спечений коровай прикрашають зеленню барвінку, аспарагусу, ягодами калини, червоними стрічками, подекуди гілками плодових дерев, обплетеними тістом і запеченими. До цих гілок прикріплювали паперові квіти.
«Короваю-раю, я ж тебе вбираю
В рожевії квіти, щоб любились діти»
А ще виготовляли намисто для короваю. З тіста, такого як для пончиків робили маленькі кульки і випікали їх у фритюрі, а потім нанизували на нитку. Це намисто прикріплювали до високих паперових квітів. Боки короваю обгортають гофрованим папером і обв’язують стрічкою. Несли коровай на вишитому рушникові.
Зазвичай, випікають коровай і короваєць, інколи, якщо немає хресних, або один хрещений, печуть чотири хлібини, щоб було чим обділити велику кількість гостей.
Короваєць молодої залишається в церкві, а короваєць молодого обходить все весілля і повертається додому, а розділяють його вже на «кручену юшку» в понеділок після весілля..
Обдаровування короваєм є заключним етапом всієї весільної церемонії. Це свого роду свідченням того, що юність нареченої і нареченого закінчилася. Традиційно коровай ділять між усіма гостями в кінці весілля. Найвищу шишку віддають молодим, низ-«підошву» — музикантам. Прикраси з короваю роздають незаміжнім дівчатам, як побажання заміжжя. Розділяє коровай весільний дружба, але цьому передує етап обтанцьовування короваю, коли батьківський і всі короваї та торти, які подарували гості, вносять свати і танцюють під музику, доки молоді не дозволять поставити на стіл. Так роблять тричі.
«Світи місяцю з раю
До нашого короваю,
Щоб було виднесенько
Краяти дрібнесенько.
Бо наш рід великий,
Щоб було чим ділити»
Напевно, однозначно язичницькою традицією є символічне, жартівливе бриття весільного дружби перед тим, як він має розрізати коровай, щоб весільний дружба розпочав ділити коровай без якогось негативу, чистим, обов’язково попросивши тричі «Господа Бога, батька й матір, і весільних гостей коровай поділити». Спочатку це відбувається, як жартівливий ритуал, весільні господині сажею замість мила мастять, великим ножем бриють, самогоном парфунять і борошном пудрять, а потім зливають воду на руки, щоб до розподілу короваю приступати з чистими думками і руками. І тоді «Від зеленого дуба коріння в’ється, від молодого і молодої коровай шлеться. Десь тут має бути, нехай дасться чути…». Грає музика і свати танцюють з короваєм, а тоді вручають шматок короваю гостеві, взамін же беруть подарунок і передають молодій парі побажання. По завершені цього обряду тарілки, якими розносили коровай гостям, розбивають: «Нема дівки – нема і тарілки!»
Галина Патута
