2020 рік став складним для світового та українського спорту. Втім, переможним він виявився для нашої героїні – Ольги Демчини. Нещодавно 18-річна жителька села Боратин стала майстром спорту з веслування на байдарках і каное. Це цілком закономірно, адже вже кілька років Оля залишається на вершині жіночої греблі. Дівчина – шестикратна чемпіонка України з веслування на байдарках і каное серед юніорів та молоді, переможниця найпрестижніших міжнародних змагань, одним словом – справжня підкорювачка водної стихії. Ми поспілкувалися з Ольгою про пошук мотивації, невдалі виступи та спортивні амбіції.
На початку розмови запитуємо Олю, чи повірила б вона, якби кілька років тому хтось сказав, як складеться її спортивна кар’єра: «Я б відповіла, що не проти такого сценарію. Але навряд чи це трапиться зі мною. Адже моя історія не про дитячі мрії та цілковиту відданість спорту, а швидше про долю випадку та півроку невдалих тренувань.
Моє життя кардинально змінилося у 2013 році, саме тоді я вперше дізналася, що таке веслування. До нас у школу приїхала Любов Михайлівна Клімова, тренерка ДЮСШ «Олімп». Вони тоді якраз робили набір у школу веслування і зайшли у мій клас. Все сталося випадково – справа в тому, що я була найвищою у класі, тож мене порекомендувала вчителька. Загалом тоді на веслування разом зі мною записалися ще з десяток хлопців, але з того набору у спорті залишилася тільки я».
Здавалося б цей епізод можна вважати точкою відліку спортивного життя Демчини, але не все так просто: «На початку у мене нічого не виходило. Рівноваги не було, сіла у човен і ні разу не загребла, одразу вивернулася. Почала займатися, бо було цікаво, але мого терпіння вистачило на місяць-півтора, а потім я просто кинула ці заняття. Може і не повернулася б, якби не один цікавий випадок. Того ж року, влітку, відпочивала з мамою на річці у Боратині і зустріла Любов Михайлівну. Вона якраз сплавлялася із дітьми у поході, побачила мене і запитала, чому не ходжу на тренування. Мабуть, та зустріч була невипадковою, адже стала поштовхом для мого повернення у веслування. З тих пір і гребу, ось уже 7 років…»
7 років щоденних тренувань, зборів, сліз радості від перемог та розпачу від поразок. За цей час було різне – виснажливі поїздки, туга за рідними та навіть насмішки з боку однолітків. Усе вдалося пережити, хоча з останнім довелося складно: «Пам’ятаю як багатьох дівчат у нашій спортшколі підсміювали однокласники, особливо хлопці, мовляв веслування – не дівчача справа, будеш масивною тощо. Я якось не звертала на це увагу, хоча багато хто комплексував з цього приводу. Зараз пишаюся, що не піддалася дитячому булінгу та продовжила займатися улюбленою справою».
Як нагорода за сміливість та наполегливість не забарилися і перемоги. Сьогодні у скарбничці спортивних досягнень Ольги близько 100 медалей – призові місця на обласних та Всеукраїнських змаганнях, Чемпіонатах України та Міжнародних турнірах. Сплавляючись на байдарках, дівчина об’їздила пів України, побувала у Польщі, Білорусі, Угорщині, Чехії та Румунії. На запитання яка перемога є найдорожчою спортсменка відповідає по-філософськи:
«Всі старти і перемоги є пам’ятними для мене і кожна з них особлива. Більше запам’ятовуються поразки, адже вони навчають та загартовують характер. Саме невдачі я пригадую і аналізую найчастіше, бо якщо правильно не пропрацювати ситуацію, то потім зникає мотивація, з’являється невпевненість або навіть страх виходу на дистанцію. Водночас все дуже відносно, наприклад, останній літній чемпіонат у Дніпрі, де я виконала норматив майстра спорту, вважаю для себе не дуже вдалим. Загальний результат продемонструвала хороший, а от у байдарці-одиночниці на 500 м не дотягнула. Це нормальна ситуація, тут важливо не зупинитися й продовжити працювати».
Вже кілька років Оля тренується на власному новенькому човні, який для неї придбала Боратинська сільська рада. Щороку приблизно 3-4 рази на рік бере участь у Чемпіонатах України, щомісяця їздить на збори. Під час таких тренувальних поїздок на 21 день беззаперечно дотримується режиму: на тиждень 6 тренувань на воді, баня, крос, спортзал, басейн, лижі. Дівчина переконує, що до такого шаленого ритму життя і чималого списку обов’язків вже звикла. І не лише вона, а й близькі: «Спочатку батьки дуже сумували, коли їздила на збори. Можливо, іноді й ображалися, адже той час, що я могла провести вдома, допомогти по господарству я присвячувала спорту. Та зараз ніяких непорозумінь не виникає, вони вже звикли і в усьому підтримують мене, а я намагаюся спланувати так, щоб будь-яку вільну хвилину проводити із сім’єю».
Зараз Ользі Демчині 18, вона здобуває професію вчителя фізичної культури і тренера-викладача. Своє майбутнє бачить у спорті, хоча і не будує марних ілюзій стосовно виступів у якості веслувальниці: «Ще років десять я ганятимусь, але потрібно реально підходити до того, що справа всього твого свідомого життя колись підійде до фінішу та її потрібно буде відпустити. Після завершення моєї кар’єри у ролі спортсменки бачу себе у якості викладача або на тренерській ниві.
Спорт однозначно не зраджу, адже він став справою мого життя і навчив найважливішому – не боятися залишатися наодинці із собою, розуміти і слухати себе, бути впевненою і завжди готовою до змін».
Ольга Цуз
