Лист без відповіді
«Доброго дня дорогі Антоніна Максимівна, Ваш чоловік та дітки: Євдокія, Василина та Андрійко. Прийміть привіт і звісточку від незнайомої Вам дівчини медсестри Віри Ніжник. Із того госпіталю, де лежав ранений Ваш син, а мій кращий друг Вася Путь»
Так авторка листа називає Пуця Василя Прокоповича, 1924 року народження, уродженця села Гірка Полонка, призваного до червоної армії на посаду зв’язківця. При визволенні Вільнюса від німецьких фашистів він був тяжко поранений. Побратими врятували його, зачепивши дротом і витягши з-під будинку, в якому засів снайпер. В госпіталі йому ампутували ногу, адже 2 доби він стікав кров’ю на полі бою.
«Дорога рідна, Антоніно Максимівно, Ваш син Вася був ранений 24 серпня 1944 року, до нас у госпіталь він прибув в тяжкому стані. Ранений він був в праву ногу в коліно, почував себе дуже погано».
Віра доглядала за Василем, поїла, годувала його, приносила яблука, грала йому на гітарі, читала газети. Молодість бере своє і молоді люди покохали одне одного. І видно, що лист був не один. Можливо з госпіталю писав і сам Василь, бо рідня знала, що вони хочуть одружитися, і подробиці поранення Василя, яких не було в листі.
«Я довго в нього сиділа, він розказував мені про Вас, про Вашу всю сім’ю, ми разом мріяли про Вашу зустріч з ним. Зараз я пишу цей лист і теж плачу, якими ми були друзями, який він був хороший і розумний. Ви достойні гордитися своїм сином.
Сьогодні зранку, 14 вересня 1944 року, Васюні стало гірше і в 3 години дня він помер, помер від тяжких ран, вірний військовій присязі, проявив геройство і мужність. Якби ви знали, як я хочу Вашого листа. Напишіть мені рідні.
До побачення. Цілую Вас всіх міцно. Віра!!!
Пишіть на адресу: Польова пошта 21375-Д
Ніжник Віра Адамівна»
Прабабця Антошка, (так ми на неї казали), отримавши звістку про загибель сина Василя, постійно плакала і злягла. Відповіді Вірі вони так і не написали. Бабуся Василина розказувала мені, що, можливо, чогось боялися.
Одного дня, коли наймолодший її син Андрій зібрався на роботу у Луцьк, мама його покликала до себе, попросила нахилитися до неї, обняла, поцілувала і заплакала. Коли дід Андрій приїхав на роботу, йому переказали, щоб він повертався бо матір померла, так і не змігши пережити втрати свого старшого сина Василя.
Довгий час рідня не знала, де похований брат Василь. Згодом його племінник Ольшевський Василь став шукати інформацію по архівах. І ось дізналися, що Пуць Василь похований у Вільнюсі на Антакальському цвинтарі, найбільшому у Литві меморіалі радянським воїнам, де поховано 3 тисячі солдат червоної армії, що загинули 1944 року під час звільнення Вільнюса від нацистів. Тож аж у 1984 році сестра Ольшевська Василина з сином Василем і онуками Миколою, Неонілою, Юрієм і Любою поїхали відвідати місце поховання брата Василя. Потрапили вони туди 9 травня, саме тоді була завершена реконструкція цього меморіалу.
Бабуся Василина була стурбована тим, що на плиті значився не Пуць Василь, а Путь Василь. Вона вважала, що це зробили помилку при реконструкції, але тільки тепер, перечитуючи лист медсестри Віри, можна звернути увагу на те, як вона написала прізвище діда Василя. Видно з її слів і робили напис на меморіалі.
Медсестра Віра Ніжник відповіді на свій лист так і не отримала. З часу його написання минув 81 рік…
Підготувала бібліотекар села Городище Джаббарова (Ольшевська) Ніла
