Дитинство Ігоря Климюка минало у селі Оконськ Маневицького району.
«Він був дуже жвавим. Постійно потрапляв у якусь халепу. Але, як справжній мужчина, вмів терпіти, - пригадує мама Алла. В дитинстві (років, може, два йому було), стрибнув зі столу й прикусив язичка. Наступного дня ми поїхали до лікаря в Луцьк, але там нам сказали: «Пришивати вже запізно». І тому язик у нього зрісся горбиком. Йому дуже подобалися чоловіки у формі. Тому коли грався з ровесниками, то неодмінно хотів бути військовим».
Ще, живучи в Оконську, Ігор пішов до першого класу. Але 2002 року сімʼя переїхала поближче до Луцька, до с.Гірка Полонка. Тож саме там хлопець продовжив здобувати освіту. Особливо любив історію, географію, іноземну мову та, звісно, фізкультуру. У 2013р. закінчив Волинський коледж НУХТ по спеціальності слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування. Влаштувався за професією на сільгосппідприємство «Рать», що в Луцькому районі. А у червні 2015-го був призваний на строкову службу.
Спочатку він пройшов підготовку в 179-му обʼєднаному навчально-тренувальному центрі військ звʼязку, що базувався в Полтаві. Потім його направили до міста Яворова Львівської області, де Ігор перебував у складі 24-ої механізованої бригади.
Буквально через пару місяців, восени 2015-го, Ігор, маючи лише 20 років, сказав: «Мамо, я хочу в АТО. Буду підписувати контракт на три роки», — переповідає мати. – «Звісно, я його відмовляла. Плакала. Хвилювалася. Бо ж війна. Бо ж кожного тижня загиблі. Але... Ігор - доросла людина, справжній чоловік. Тож якщо приймав рішення, то їх і виконував...»
Аби мати не хвилювалася, хлопець довго не розповідав, що він на передовій. Коли жінка чула у слухавці звуки вибухів, казав, що то вітер у трубку дує. Але материнське серце відчувало, що в житті дитини щось відбувалося. Бо син весь час просив передавати йому у посилках то йод, то бинти, то знеболювальне.
Коли після тривалого перебування у війську Ігор врешті приїхав додому у відпустку, дуже змінився. У його словах і вчинках відчувалися відвага, мужність, чіткість. Таке складалося враження, що він подорослішав на років десять, - пригадує мама Алла. - Ігоря відпустили якраз на Різдво, тому він перед Святвечором попросив: «Мамо, ти мені вишиванку попрасуєш?». І ми всі за святковим столом були просто в гарному одязі, а Ігор - у вишитій сорочці.
Під час відпустки бійця, чимало людей приходило «провідати», про війну розпитати.
Якось один родич закинув, мовляв: «нащо ти пішов на ту війну, у ті окопи? Тож міг спокійно ходити на роботу, з друзями відпочивати...». А Ігор на те дуже чітко відповів: «Стою там, щоб ворог не прийшов сюди. Мені є кого захищати!», бо відчував відповідальність і за маму, і за молодших брата та сестру.
«А ще мені дуже подобалося його почуття гумору - продовжує Алла Климюк. - Син мене навчив так: якщо він дзвонить, я маю підняти трубку і відчеканити: «Здоровʼя бажаю, товаришу солдат», а він мені: «Здоровʼя бажаю, товаришу мамо». Якщо я казала: «Привіт, синулю, що там?» - Ігор клав трубку, знову набирав і чекав, аби я спілкувалася як личить мамі військового. І тільки на Різдво він вітався «Христос народився». Бо навіть там, в АТО, хлопці шанували традиції і, як вдавалося, накривали святковий стіл, запалювали свічечку, молилися.
Ніяких передчуттів щодо загибелі солдата «Клима» не було ні в рідних, ні в самого бійця. Коли він приїжджав на свята до рідних, то планував, як облаштує свою кімнату. Ділився мріями заробити гроші, купити машину, відкрити разом із друзями невеличкий бізнес.
Єдиним передвісником біди стала ікона. Ще коли Ігор був у АТО, я все чекала його повернення. А оскільки він мав дівчину, я мріяла, що він повернеться з війни, одружиться, і для них буде готова вінчальна пара ікон. Образи повісила сину в кімнаті. Та перед Святвечором 2017-го образ із Ісусом упав, рамка побилася. Ну, думаю, після свят завезу до майстра, щоб відремонтував. А потім дізналася: на Різдво в Ігоря поцілила куля снайпера, та її зупинив бронежилет. Мабуть, Бог пошкодував нас і не дозволив затьмарити свята. А 10 січня я зранку повезла ікону до майстра, та так і не віддала: мені подзвонили й повідомили, що син загинув, - зітхає жінка. - Того ж таки 10 січня Ігор із хлопцями були на нульовій позиції (там, де до ворога рукою подати). Ігор зазнав важкого поранення в голову. Половину черепа йому знесло. Мозок розтрощило. Смерть настала миттєво.
Хоча якраз у ті хвилини ворог нещадно «крив» українські позиції, проте бійці не залишили тіла побратима. Півтора кілометра, пригинаючись, щоб уникнути куль та мін, вони бігли й на ношах несли тіло солдата. Як потім розказали Аллі Климюк хлопці з 24-ої бригади, під час вибуху Ігор накрив заступника командира свого взводу і ціною власного життя врятував побратима. Тіло загиблого солдата привезли на Волинь 13 січня 2017-го, якраз тоді, коли всі родини збиралися за святковим столом.
Коли Ігоря не стало, багато бойових побратимів телефонували Аллі Климюк. Втішали. Розповідали, якою чудовою людиною був її син. «Такого доброго, веселого, щирого вже в нас не буде», - казали. Багато хто приїжджав на могилу в село Гірка Полонка.
Командир теж телефонував і розповідав, що відомстив за мого Ігоря: поклав десять сєпарів. Але... Хіба це верне мою дитину? - втирає сльози мати. - Знаєте, вдова може знайти іншого чоловіка. В дітей може зʼявитися новий тато. Але матері вже ніхто і нічим не замінить сина.
Тепер про 22-річного героя неньці нагадують орден «За мужність» ІІІ ступеня, памʼятні дошки, що їх встановили у школах сіл Гірка Полонка та Оконськ, а також звання почесного громадянина Луцького району, яке Ігореві Климюку присвоїли посмертно.
Почесний громадянин Волині, двічі нагороджений орденом «За Оборону Рідної Держави» посмертно.
29 січня 2025 року за представленням Християнської поліцейської асоціації «Клим» нагороджений знаком народної пошани орденом «ЗА МУЖНІСТЬ І ВІДВАГУ» та «КРОВ ЗА УКРАЇНУ» посмертно.