Він навчався на різьбяра по дереву, працював художником і скульптором, та справжнім творцем відчув себе нещодавно. Олександр Бонк із Лучиць займається садівництвом та щороку дає життя тисячам нових дерев. На перший погляд обійстя місцевого садівника нічим не відрізняється від решти садиб, та коли переступаєш межі невеликого подвір’я – розумієш, тут створили маленький Едемський сад…
Усе почалося 6 років тому, коли Олександр разом із дружиною Надією переїхали жити з Луцька до Лучиць. Корінні лучани покинули роботу, комфортне і звичне життя у місті та вирішили «втекти від цивілізації». Людей, які обрали такий спосіб життя називають дауншифтерами або просто по-сільському – диваками. Та якщо із «залізною рукою міста», яка рано чи пізно дотягується до сільської місцевості, все ясно, то навіщо ж наш герой вирішив, так би мовити, повернутися до витоків і, навпаки, втекти із міста у село?
«Вирішили переїхати у село, бо бетонні міські джунглі нам набридли. Ми відмовилися від спілкування з нецікавими людьми, забрудненого повітря і рутини – на користь життя у селі. Спочатку замислювалися про якийсь віддалений хутір, але потім вибір випадково впав на Лучиці. Нам сподобалося, що це село таке маленьке, зелене, віддалене… І ось уже 6 років ми насолоджуємося сільським життям, чистим повітрям та відсутністю стресів, якими повниться місто».
Олександр не просто переїхав у село, а й поміняв спосіб життя. Через бажання жити серед природи він полишив кар’єру художника, тож аби прокормити себе та сім’ю довелося шукати нове заняття. На шляху до садівництва чоловік багато експериментував: перебравшись до Лучиць Олександр вирощував свиней, кіз, курей, овець та кролів. Однак, започаткувати міні-ферму не вдалося. Саме у той момент з’явилася ідея займатися вирощуванням дерев.
«Із садівництвом мене познайомив товариш, який займався цим професійно. Він буквально «запалив» мене цією темою і я почав штурмувати Інтернет, вивчати літературу, шукати сорти. Невдовзі організував на присадибній ділянці власний садок. Тут у нагоді стали і навички різьбяра, адже обрізати та прищеплювати дерева – ще те мистецтво».
Сьогодні на п’ятнадцяти сотках Олександр вирощує понад тисячу саджанців щороку. На невеликій площі по-сусідськи дружньо ростуть яблуні, груші, вишні, черешні, сливи, персики, абрикоси, шовковиці. Кожного виду дерева – по кілька сортів. Японської айви чи бразилійської фейхоа у тутешньому садку не зустрінеш, та це не дарма.
«Часто буває так, що купуєш на ринку саджанець черешні, а замість стиглих плодів отримуєш казна-що. Цьому є просте пояснення – дерево привезли із Закарпаття або, скажімо, Молдови. Відтак, у наших «екстремальних» волинських умовах на хороший врожай сподіватися марно. Саме з цієї причини я вирощую лише районовані сорти дерев, тобто ті, які максимально відповідають нашим агрокліматичним умовам та дають рясний врожай».
Господарство Олександра здебільшого орієнтоване на вирощування саджанців плодових дерев, які кожен охочий може придбати і почати вирощувати на своїй присадибній ділянці. Невелика частина саду відведена для плодоношення, ця міні-плантація слугує, швидше, як наглядний взірець. Цікаво, що крім посадкового матеріалу, садівник пропонує додаткові послуги. Олександр залюбки консультує своїх клієнтів телефоном та розповідає як правильно доглядати за деревами, допомагає у проектуванні власної ділянки або саду.
Та не садівництвом єдиним! Є у нашого героя одне досить цікаве хобі – Олександр дуже любить собак та майже професійно займається їх дресируванням. Його домашні улюбленці, а їх аж п’ять, регулярно беруть участь у різноманітних виставках та чемпіонатах. Найбільшою гордістю є пес на кличку Гектор – чемпіон України з робочих якостей.
Не забуває Олександр і про «старе захоплення» – час від часу малює ікони, іноді розписує храми. Та як не крути, на першому місці все ж залишається садівництво. «Раніше, коли я займався живописом, то думав, що відтворюю на полотнах життя. Але воно було статичне та у певній мірі штучне. Почавши вирощувати дерева, я відчув, як наповнююся енергією, бо у прямому сенсі створюю життя. Я знайшов себе «тут і зараз» і мушу зізнатися, що це прекрасне відчуття».
Ольга Цуз
