Народився в селі Полонка 7 серпня 1990 року. Мама – Алла, тато – Микола.
В дитинстві, років у 5 – 6, зайшов на подвір’я до свого сусіда дядька Толіка, який мав пасіку. Роман дуже хотів, як у його улюбленому мультику, набрати меду на палицю і з’їсти. Розворушивши весь вулик, він почув, як майже весь рій бджіл летить за ним. Прибігши до батьків, весь покушений бджолами, Вадим потрапив до лікарні.
З 1996 по 2007 роки навчався в Луцькій середній школі № 16.
Мріяв бути водієм, вивчившись на нього пішов на роботу на «Вілію».
З 19 років почав займатися підприємницькою діяльністю, зареєструвався підприємцем і почав надавати послуги по перевезенню для заводу «Кромберг енд Шуберт». Бізнес йшов успішно.
У 2013 році одружився з Оксаною, разом виховували двоє дочок - Соломію та Софію.
В липня 2022 року добровольцем пішов у лави ЗСУ.
Служив на посаді командира взводу технічного забезпечення військової частини 7028, звання молодший сержант. Взвод забезпечення був створений Романом, і саме він відповідав за його організацію, залучаючи своїх знайомих-бізнесменів, волонтерів та небайдужих громадян.
Загинув, 19 грудня 2024 року, внаслідок авіаційного удару КАБ у місті Краматорськ, Бахмутського району, Донецької області.
Проходив службу на Лиманському напрямку, біля міста Часів Яр, потім на Торецькому напрямку, авто-майстерні по ремонту техніки та обладнання знаходилися в місті Краматорськ.
Дуже любив спорт, гарно грав у футбол, спонукав своїх знайомих займати спортом. Любив автівки, швидкість, до війни любив тяжку музику (рок), а після того як потрапив на Схід України захоплювався українськими піснями про війну та її наслідки.
Раніше він завжди був проти татуювань на своєму тілі, але коли пішов на службу, зробив собі татуювання на руці з зображенням своєї сім’ї — тієї, яка була його життям. Завжди дбав про свою домівку, про своїх рідних. Біля свого будинку в селі Радомишль посадив на п’яти сотих свій садок, який сам доглядав – обрізав, збирав врожай. Для діток завжди були свіжі черешні, персики, сливи, груші та яблука. Окремо посадив три сосни, і постійно, коли приїздив у відпустку, говорив до дружини – дивися, як підросли вже наші сосонки.
Мав дуже багато друзів та знайомив (можна згадати похорони, що у кортежі як у Радомишль, так і в Полонку до церкви їхало більше ста машин. Кортеж розтягнувся на декілька кілометрів).
Похований на кладовищі села Полонка, біля могил свого дідуся Олексія та бабусі Галини, яких дуже любив, мав вдачу та риси, як його дідусь, і на могилу до яких постійно приїздив.
Найдорожчим у його житті була його сім’я – дружина Оксана, донечки – Соломія та Софія. А зі слів дружини він для них був – ЦІЛИМ СВІТОМ. Коли Роман пішов на війну меншій донечці Софії було пів рочку, а старшу доньку Соломію він постійно виховував, вона виросла на його руках, його порадах, він був постійно у її дитячому житті – возив у садочок та школу, була татовою дитинкою. Тому й була так «прив’язана» до тата.
Був великим оптимістом, коли б його не запитували про будь-що - він відповідав – ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.