Щодня ми спілкуємося з десятками людей. Це наші рідні, друзі, колеги, сусіди чи односельчани. Як багато ми про них знаємо, про тих, хто поруч з нами? Чи здогадуємося про гіркий досвід та життєві перипетії, що трапилися на їх шляху?
За кожним із цих людей стоїть мрія, а ще історія – історія, що вражає і змушує серця битися сильніше. Пропонуємо ближче познайомитися з мешканцями Боратинської громади, прочитавши підбірку есе «Історії, що змушують серця битися сильніше».
Дякую, що живий!
Війна… За цим словом стоять мільйони жертв: убитих, зниклих безвісті, фізично та морально скалічених. Незліченна кількість поламаних людських доль. Моя розповідь про людей, для яких війна на Сході України стала справжнім випробовуванням любові. Любові до своїх рідних і до своєї Батьківщини.
Молоде подружжя Катерини та Анатолія тішилося народженням синочка, будували плани на майбутнє. Та на весні 2014 року прийшла повістка, сказали, що відправляють на військові навчання. Не дивлячись, що на руках півторамісячний місячний син, чоловік погодився. Спочатку відправили у Володимир-Волинський, згодом рівненський полігон в с. Катеринівка, а далі у складі 51 окремої механізованої бригади потрапив на Схід України. Думав, що ремонтуватиме техніку, але життя змусило взяти до рук зброю. Проходив місяць за місяцем дружина із сином чекали свого рідного, та чекання тішили лише короткі дзвінки: «Привіт, як ви? Як малий Костик? Я живий, все добре.»
24 серпня 2014 року того довгоочікуваного дзвінка не було. Це Катерину стривожило до смерті. Тоді ж дізналася про «Іловайський котел». Стало не по собі, адже знала де чоловік. Не діждавшись дзвінка розпочала пошуки: дзвонила до вищого керівництва, у відповідь почула, що все добре, просто в них немає зв’язку, годинами із іншими жінками стояла під Облрадою, під вікнами президента у Києві, перечитувала списки полонених які на той час були відомі. Шукаючи будь-яку інформацію в соціальних мережах, передивлялась відео із полоненими і на одному із них Катерина впізнає очі свого Толіка… Паніка, сльози, розпач… перша думка куди бігти і що робити? Дивилася в очі маленькому сину, а душа плакала і розривалася. Порадившись із рідними почала діяти: писати Рубану, Руслані Лижичко, Службі Безпеки України, подавала прізвище у списки полонених. Старання не були марні. Через деякий час до Катерини зателефонував невідомий номер і на тому кінці слухавки вона почула до болю рідний голос і мало не зомліла: «Привіт! Все добре, я живий… я в полоні…як син?». У полоні минув місяць. В холодному, мокрому підвалі у чоловіка жевріла надія про повернення додому та зустріч з рідними.
Кожного дня Катерина молилася Богу і просила повернути чоловіка і батька живим. Коли ж побачила в списку на обмін полоненими сльози текли рікою від щастя. Двадцять третього вересня повідомили, що в ночі відбудеться обмін. Молила Бога, щоб все пройшло добре. Шукала хто б завіз до нього. Мама – свекруха відговорила, сказала бути вдома з Костиком, поїхала сама. Додому Анатолій приїхав вночі. Худий, виснажений про те із квітами… Катерині вони в той момент були не потрібні, головне її рідний вдома і живий! Обнялись і плакали мовчки…
Про жахіття літа 2014 року Анатолій старався не розповідати, один лиш раз промовився, що було страшно бачити як на очах розриває людину і ти розумієш, що вже нічим не допоможеш. Лише просиш Бога, залишитися живим.
Хочеться забути все, як страшний сон, та війна залишиться шрамом у їх душах. Тяжко було повернутися в соціальне життя, та за турботою, опікою, любов’ю рідних чоловік потихеньку адаптувався до нього. Пройшло декілька років і в сім’ї народилася красуня - донечка. Щасливе подружжя ростить двох прекрасних діток у любові до рідних і любові до Батьківщини, адже російсько – українська війна загострила це почуття ще більше.
Підготувала бібліотекар села Баківці Ірина Оксенюк
«І оживають спогади гіркі….»
В селі Оздів проживала Ніна Володимирівна Михальчук, дівоче прізвище Козібродська. Вона народилася в селі Модринь (Польща) про те, як її там жилося одного разу виявила бажання розповісти Ось, що вона мені розповіла:
Я була середньою донькою у сім’ї. Мала старшу сестру Віру і меншу - Софію. В Польщі ми жили мирно з поляками, мали п’ять гектарів землі, утримували господарство. Батько до 1938 року був фурманом і возив попів. Поляки називали його Владиком. Мама гляділа дітей. Пригадую, що на службу у церкву ходили в сусіднє село Сихович, бо у Модрині була закрита. А як у 1939 році прийшли німці, то церкву відкрили. В 1942 році німці час від часу почали палити села. Як мали палити наше село то приїхав поляк на прізвище Лісневський і сказав, щоб українці ховалися «в мишачі діри » бо нікому пощади не буде. 23 березня 1943 року спалили і моє рідне село Модринь. Ми три ночі і три дні спали під відкритим небом, холодні і голодні добиралися до села Грубешова. Страшно навіть згадувати жахіття, що робилося, бо стає якось не по собі. В Сиховичах зігнали всіх українців в церкву і запалили, залишився один чоловік живий бо заховався в підвал, який був під церквою. Двох дітей розіп’яли, як люди кричали то їх було чути далеко. Назад ми вернулися на згарище в червні 1944 року, як фронт пішов далі. Але ще довго були облави. Одна хата була не спалена, бо хазяїн мав полячку за жінку, і ми жили там. На зиму пішли жити до дядька де зимувало три сім’ї.
…Пригадала Ніна Михальчук як одного разу пішла гратися до полячки Каськи Собчук: «Я з її дітьми гралася на печі, піч була напалена, коли хазяйка почула, що йдуть озброєні чоловіки, а їх було троє то кивнула мені, щоб я на печі навіть не писнула. Я почула їхню розмову. Вони казали, що ми були б їх ще більше побили, але то так пішов постріл. Як мені було страшно, сльози текли, але я не могла навіть схлипувати, якби я не витримала мене живої вже не було б. Мати тієї дівчинки сказала, щоб я нікому нічого не розповідала. Чоловіки пішли спати, а вона мене тихенько вивела з хати і сказала, щоб я до них більше не приходила.
А далі за спогадами очевидиці, події розвивалися так. В 1945 році зібрали схід людей і сказали, що будуть вивозити. Вивезли нас до Сокаля, що знаходився за 40 кілометрів. В Сокалі стояли 12 тижнів. На станції було тисячі людей. А потім українців вивезли в Одесу, у числі їх була і наша сім’я. З Одеси переїхали на Волинь до батькової родини. Вийшла заміж за Василя, на мене довго говорили «переселенка».
Єдине побажання бабусі Ніни, щоб страшне воєнне лихоліття ніколи не повторилося. І нехай тільки спогади нагадують про пережите, бо їм не дано права бути забути. Бо наші люди пройшли через пекло мук і страждань. Але на жаль війна в Україні триває. Наші захисники боронять Україну від російського агресора.
Підготувала бібліотекар села Гірка Полонка Галина Васечко
«Від долі не втечеш або Що має бути, того не минути»
Мар’яна була дівчиною із Львівщини. Після закінчення школи батьки відправили її вчитися у ВДУ імені Лесі Українки в м. Луцьк на вчителя географії. П’ять років в університеті пройшли швидко і настав час шукати роботу. На Львівщині, звідки дівчина родом, роботи за фахом знайти не вдалося, то ж вона вирішила звернутися в відділ освіти Луцького району. З першої зустрічі їй сказали, що звільнилося місце вчителя географії в с.Коршів, але всього декілька годин і що зараз буде автобус і можна поїхати туди і ознайомитися з школою. Мар’яна ризикнула і поїхала. Вона розуміла, що заробітна плата буде мізерна, адже немає навіть і пів ставки і ще потрібно десь шукати житло. Їдучи автобусом вона познайомилася з однією жінкою, яка як виявилося пізніше їхала теж до села. Між ними зав’язалася розмова про те, що Мар’яна їде в школу, і що потрібне житло, і вона тут чужа і нікого не знає. Дівчина ще й пожартувала, щоб жінка взяла її на квартиру, але жінка серйозно погодилася. Відвідавши школу і погодившись на роботу Мар’яна прийшла на квартиру до випадкової знайомої.
А далі, як у тій приказці: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського», Мар’яні запропонували ще й роботу вихователя в місцевому садочку. Два дні в школі, три - в садочку, за квартиру жінка грошей не брала.
Поживши трохи на квартирі, виявилося, що у господині є брат. Він заходив в гості до сестри, або щось допомогти. Не пройшло й місяця, як між приїжджою вчителькою і місцевим парубком промайнула «іскра» і вони почали спілкуватися, а згодом і зустрічатися.
Навчальний рік пройшов швидко і закінчилася робота, адже дівчину взяли по договору на рік. І ось, після приходу з роботи хлопець запропонував дівчині вийти за нього заміж, щоб більше не розлучатися і завжди бути разом. Дівчина погодилася. Справили весілля, дівчина поновилася на роботі в школі і почали жити щасливо однією сім’єю. Через два роки у них народився хлопчик, а невдовзі - дівчинка і ще хлопчик.
Ось так, як кажуть: «Від долі не втечеш або Що має бути, тому не минути».
Підготувала бібліотекар села Коршів Мар’яна Кримчук
Нещасний той, хто ніколи не знав у своєму житті любові. Це почуття багатогранне, неповторне своєрідне, що важко хоча й приблизно з чимось його порівняти. Любов може бути зовсім різною: це і ніжні стосунки між двома закоханими людьми, і почуття матері до своєї дитини, захоплення своєю роботою, відданість своїй Батьківщині. Тому, я вважаю, що любов – це найкраще, найпрекрасніше почуття, яке народжується в наших серцях, щоб допомагати вершити нам чудеса і подвиги.
На підтвердження своєї думки наведу такі аргументи.
По-перше коли людина кохає по-справжньому, то в ній розкривається величезна кількість талантів і можливостей. Любов надихає, дарує силу і терпіння кожному, хто наважується впустити її у своє життя.
Візьмімо для прикладу мою одну знайому. Ольга молода красива дівчина навчалась в педагогічному училищі. Вона закохалась в вдівця Миколу котрий виховував сина. Хоч батьки переконували її, що їй не потрібна «чужа» дитина. Але Ольга була іншої думки. Її серце належало Миколі. Вона переконувала їх! Відстоювала своє кохання, адже без коханої людини не уявляла себе щасливою.
По-друге, не секрет, що саме любов може повністю змінити людину. Саме ж щира любов навчає кожного з нас умінню прощати, тільки любов змушує нас до жертовності. Завдяки любові ці два поняття все ж досі присутні у нашому житті.
Без перебільшень, найкращим прикладом другого аргументу буде слугувати відома усім дітям материнська любов. Тільки мама пробачає своїй дитині все і жертвує всім, чим тільки може, лише для того, щоб її дитина була щасливою.
У моєму житті довелося зустрітися з людиною, вчинок якої вразив би кожного. Людмила була звичайною жінкою, працювала кондитером. Одного разу її єдиний син потрапив у ДТП. Наслідки аварії були приголомшені. Потрібна термінова операція по пересадці нирки. Часу було обмаль! Людмила довго не вагалась, щоб спасти життя сину вона віддала свою нирку. Це була справжня самопожертва, до якої цю тендітну жінку підштовхнула її материнська любов.
Отже, бачимо, що любов – це безумовно, величезна сила, це найпрекрасніше почуття, яке розширює наші можливості. Тож ніколи не бійтеся і завжди пускайте любов у своє серце!
Підготувала бібліотекар села Коршовець Лілія Кальчик
Сонце опускалось за обрій, по землі снував туман в перемішку з осіннім димом, запахом пізніх квітів і печеної картоплі. Федір присів на стільчик на порозі хати і задумався. Онуки брата Макара часто навідувались: Галя в хаті прибере, чогось смачного завжди принесе і вся у клопотах, у справах. А Ярослав став великою людиною, авжеж професор, в університеті викладає історію України, проте такий же чуйний і добрий, як був в дитинстві і дерева пообрізує і паливо на зиму припасе, ніколи не забуде. Іноді затримається тут на пару днів попрацювати, готує новий підручник для своїх студентів і каже, що тут найкраще думається. Йому й залишу скоро цю хату, а собі…, там, біля Олі, є клаптичок, вистачить.
Все частіше думками повертався в молодість.
Тривожний час боротьби, арешт, дванадцять років таборів, добряче підкосили його здоров’я. Батько, мати, сестра навічно залишились там, в далекому Сибіру. В батьковій хаті була криївка де переховувались хлопці, їм потрібно було перепочити, відіспатись, комусь трохи підлікуватись. Які приходили хлопці, всі гарні, молоді, стомлені, але з особливим вогнем в очах і з вірою в спільну справу. Через деякий час вони знову йшли в ніч…
Фронт рухався на захід. На зміну одному окупанту прийшов інший…
За вікном сіріло, наставав березневий світанок. Свічка догоріла. Федір закінчив друкувати останній листок. Незабаром прийде Ольга, («Домова» тепер так потрібно називати ) щоб забрати листівки. Яка ж вона хороша й смілива…а її очі, в них можна потонути і заблукати водночас, вони манять і притягують магнітом. Так дивитись, щоб прямо в душу, може тільки вона. Він ніяковів під її поглядом, щоразу при зустрічі, від дотику її руки тіло огортала хвиля тепла. Ці, кількахвилинні зустрічі окрилювали і дарували мрії і тоді він міг цілий день наспівувати собі якусь пісеньку. Війна ж не буде тривати вічно… І тоді він освідчиться їй, збудує просторий дім, вони разом посадять свій сад.
Гавкіт пса розвіяв мрії, в двері стали голосно грюкати, «добре, що «Домова» не прийшла, бо ж ще трохи зарано» - подумав Федір. В хату увірвались люди зі зброєю…
Його заарештували 20 березня 1944. При обшуку знайшли схрон, хоч і був добре замаскований, літературу, його листівки, друкарську машинку. Допитували завжди довго, били. Не видав, не сказав лишнього нічого.
Пропагандист «Верба» був засуджений за статтями 54-1а та 54-11 на 15 років виправно-трудових таборів з пониженням в правах на 5 років. Батько Нечипір, мама Марія і сестри були також вивезені в Сибір, де й знайшли свій останній притулок.
А Ольгу також заарештували в грудні 1944 за те, що збирала продукти, одяг і медикаменти для хлопців. За звинуваченням у зв’язках з УПА і ОУН її засудили на 10 років виправно-трудових таборів з пониженням в правах на 5 років. Важка праця і нелюдські умови Горного табору підірвали здоров’я дівчини остаточно. Жорстокий звір ГУЛАГу зажадав ще одне життя. Бульбенюк Ольга померла в таборі в грудні 1948року.
Рідні на сільському кладовищі поставили їй пам’ятник. Це був пам’ятник їхнім поламаним жорстокою системою долям, його нездійсненим мріям. Ось тут він і знайде свій спочинок, щоб уже не розлучатись і бути разом з нею.
В село Федір повернувся в 1956 році. Побудував хату, посадив свій садок. Завжди допомагав братовій сім’ї. А ще справа боротьби за волю своєї держави, якій він віддав свої найкращі роки, дала свої плоди – Україна звільнилась від «совєтського» ярма. 15 років ще пожив він у незалежній Україні.
Дячук Федір був реабілітований, тавро «ворог народу» стерте назавжди.
Підготувала бібліотекар села Промінь Галина Патута
Я погоджуюся з думкою, що життя кожної людини цінне вже само по собі. Життя — це безцінний дар, яким людина повинна дорожити навіть тоді, коли в ньому більше смутку, ніж радощів.
Все почалось у 2017 році. Мені було 23роки, про свій діагноз Лімфома Ходжкіна я дізналась у березні, коли випадково виявила збільшення лімфовузлів на шиї. Перші думки, які у мене з’явилися – "Я помру? У мене випаде волосся? Що робити? Як з цим справитись?" Запитань було більше ніж відповідей.
Місяць здавала аналізи і їздила по лікарях. Далі мене направили у відділення онкогематології. Лікарем призначили чудову людину і справжнього професіонала у своїй справі Баб'як Надію Петрівну. Я ніколи не забуду нашу першу зустріч.
Зайшовши в палату, я сказала собі, що сьогодні ти ще можеш поплакати, а завтра вже ні, бо від завтра починається боротьба. У той момент ці слова мені стали знаком, що все буде добре! І так, почалася хіміотерапія. Я пройшла 6 курсів хіміотерапії та 3 курси проминевої терапії. Не скажу, що було легко, було важко, лейкоцити падали, з’являлися побічні ефекти. Інколи було настільки важко, що хотілося здатися, але я не могла підвести свого лікаря, чоловіка, маленьку донечку, батьків, рідних які у мене вірили, підтримували й ніколи я у них не бачила сумніву, що я не справлюсь. Я дякую їм за те, що у їхніх очах я не бачила жалості й це додавало мені сили, вони мені не давали здаватися.
Тому закликаю всіх: відстежуйте всі тривожні симптоми свого організму та не затягуйте похід до лікаря.
Хотілося б побажати всім, хто зараз проходить лікування, тільки позитивного налаштування. Від нього теж залежить результат лікування. Насолоджуйтесь кожним днем, навіть з побічними ефектами від хімій можна житии повноцінно. Мене дуже надихали історії людей з таким самим діагнозом, я радо спілкувалася з ними і вірила, що і в мене все буде добре. В той період життя, знайшла багато друзів, вони особливі, бо ми разом проходили той важкий шлях до одужання. Не всім вдалося пройти його до кінця, багато кого втратили.
І ось, пройшовши через усі випробування, можу сміливо заявити: нічого не бійтеся! Не мовчіть про свій діагноз, звертайтеся за допомогою, використовуйте всі можливості. Життя після онкодіагнозу набуває нового змісту і нових фарб. Ніколи не ставилась до свого діагнозу, як до чогось страшного, не було питань чому я і т.д. Була тільки величезна подяка Богу за те, що низка випадкових подій привела мене до правильної постановки діагнозу і своєчасного лікування. Ще було всепоглинаюче почуття вдячності до людей, близьких і зовсім незнайомих, які підтримували мене весь цей час морально і матеріально.
До цього часу я знаходжусь в ремісії, ходжу на улюблену роботу, живу і радію кожному дню!
Підготувала бібліотекар села Радомишль Людмила Демчук
Надворі була глибока осінь.Усі готувалися до зими, хоча основна робота на полях була вже завершеною. Цього недільного дня я почула дзвінок телефону:
- Привіт Марія!
- Привіт Людмила!
- Не хочеш долучитися до доброго діла?
- Звичайно хочу.
- Добре, чекаємо тебе в обід, відвеземо дітям теплий одяг у дитячий будинок- інтернат.
Я так і зробила. У визначений час ми виїхали у с. Липляни. На під’їзді до закладу нас вже чекали діти. Вони були різного віку - з першого по сьомий клас. Пам’ятаю, до мене підійшла дівчинка, вона запропонувала стати її мамою: «У мене немає нікого» - сказала дитина. Я не чекала такого. В мене є батьки. Вони подарували мені хороше дитинство. Сльози самі наверталися на очі...
Я на той час ще сама тільки-но закінчила навчання і влаштувалася на роботу. Але це ще було не все. Прийшли ми в приміщення, а діти до кожної з дівчат почали тулитися. І до мене підходить дитина і просить просто обійняти.
Тут вже розпочали дивитися речі, приміряти що на кого підходить. І так якось стається, що підбігає до мене хлопчик і плаче, що для нього знову нічого немає і просить, щоб я сказала дівчатам подивитися в торбинки, можливо, щось для нього знайдеться. Але, на жаль, такого розміру одягу на цього хлопчика не виявилося. Дитина плаче…, я просто не могла на це дивитися. Я почала його заспокоювати. Ми з ним познайомилися, звати його було Діма. Я йому пообіцяла, що на наступний раз постараюся дістати теж щось одягтися. В холі, де діти могли подивитися мультики, фільми було багато чого цікавого. Хотілося відвернути дитячу увагу на щось інше, щоб хлопчик не плакав. Дивлюсь, на стіні висить ікона шанованого дитячого Святого Миколая Чудотворця. Думаю запитаю: «Діма, ти знаєш що це за Святий?»
- Так, каже Діма, Святий Миколай Чудотворець.
Я йому порадила, що як він лягатиме спати, щоб молився, і просив цього Святого про допомогу, щоб він допоміг швидше придбати все, що він хоче. Хлопчик трішки заспокоївся, і пообіцяв що так і буде робити.
Вже вечоріло і ми всі змушені були вертатися додому. Попрощалися з дітьми і роз’їхалися по своїх домівках. Я, приїхавши додому, не могла в душі заспокоїтися від побаченого. Хотілося допомогти дитині. На той час я працювала на роботі, але оплативши за житло, проїзд до роботи, на прожиття і залишалося мізер. Придбати дитині новий нормальний одяг для мене було нереально.
Зранку, прокинувшись, телефоную до своєї ще однієї доброї знайомої дівчини, розповідаю про побачене, вона теж сама від почутого заплакала. В результаті домовляємося постаратися знайти вихід із ситуації.
Минає тиждень, дівчата знову їдуть в інтернат, але мені не виходить, інші справи. Ввечері телефонують, кажуть Діма допитувався, чому тебе не було. Знову минає тиждень, і знову я не їду, не має з чим. Чим же потішити дитину? Проходить ще неділька, телефонує та подружка, з якою я поділилася цією проблемою як приїхала з інтернату, і каже мені, що Дімине питання вирішене. Десь в розмові на роботі вона розповіла про того хлопчика і один чоловік запропонував свою допомогу.
І так складаються обставини, що приїжджаємо ми якраз в неділю, напередодні Свята Миколая Чудотворця, з цими подарунками, і вибігає цей хлопчик назустріч, обнімає мене, плаче, і каже: “Я так молився щовечора, щоб ти змогла придбати для мене все що я хотів”.
Хотілося плакати, не було слів, я не думала, що дитині це все сказане мною, настільки сприйметься всерйоз. Ми з радістю пішли приміряти одяг і були такі речі, які були ще завеликі на хлопчика. Я йому радила залишити на потім, але Діма виявляється не просто тонкої душі дитина, він ще й щира дитина. Він мені розповідає що у нього є друг Валік, він трішки більший, і треба поділитися з ним. Чесно кажучи, я була вражена цією дитиною. Дуже часто діти в сім’ях маючи все, не мають таких добрих сердець, такої душі.
Потім у мене так склалося життя, що я не мала часу відвідувати це місце. Не знаю, як склалася доля тієї дитини. Пройшло вже мабуть років понад дванадцять з того часу. Цей хлопчик вже напевно має зо двадцять років. Надіюсь в нього все гарно склалося в житті. Але мені цей випадок запам’ятався на все життя…
Підготувала бібліотекар села Боратин Марія Литвиненко
Чи усвідомлюємо ми, скільки випробувань, болю та страждань могла пережити та витримати близька тобі людина, щоб вижити… щоб не зламатись… щоб, не зважаючи ні на що, жити далі?!
Зазвичай у кожного є свій поріг болю… І те, як ми його витримаємо - залежить від когось чи від чогось…
Чи думав колись Нечипор, будучи малим, що з ним станеться в житті, та ні… Родився у 1909 році. Закінчив з іншими дітлахами у 1919 році чотирикласну польську школу у с. Городище, допомагав дідусеві Оксентію по господарству, бавився з молодшим братом Андріяном, ловив карасів у «озері». У 1931 році був призваний до польського війська, проходив службу у 2 артилерійському полку їздовим. Служив ординарцем у пана полковника, мав веселу вдачу і часто любив пошуткувати над пані полковницею. А з роками, коли у 1939 року почалася війна, був мобілізований з односельцями в польську армію, Але військо попало в полон до німців. І почалося…З червня по серпень 1941 року – табір для військовополонених м. Хелм (Польша), з жовтня 1941 по квітень 1942року – працював у чорноробочим в таборі для в/п м. Людвейєр (служив у байєра: смолив, ремонтував дах, виконував інші роботи), з травня 1942р.по січень 1944р. - у таборі м. Франкенталь, з січня 1944р. по березень 1945р.- у таборі м. Гамбург(Німеччина). В концтаборі полонених зовсім не годували, щоб вижити їв зелені бублики калачиків, говорив, що «пасся, як худоба». Один француз казав : «Не їж, отравишся!» Але той француз не вижив, а Нечипор вижив…
19 березня 1945 року полонених звільнили американці, пропонували всіх бажаючим їхати в Америку, багато поїхало. « А мені, - каже, - згадались верби під хатою, додому треба, додому… А ще ….дикі голуби на високій груші все кликали : «Нечипцю, Нечипцю».
Але ніхто додому не потрапив ….
Всіх визволених відправили в інший концтабір, вже «совєтський», в Челябінськ на шахти. Дуже важко працювали, кусок хліба- норма… давали тільки тим, хто виконав норму в шахті, при невиконанні плану пайок урізали. Багато в`язнів померло, частина - були дуже слабкі, не витримували таких умов. Трошки міцніші (серед них і Нечипор) ходили в ліс, збирали равликів, ловили жаб, приносили і ділилися з товаришами. Нечипор не міг змиритися з ув`язненням, два рази втікав, його ловили. Третій раз вдалося втекти удвох з росіянином, пробиралися, щоб ніхто не бачив. Наважилися постукати в одну хату, щоб попросити поїсти. Впустила жінка, нагодувала, щойно насмаженою картоплею. В Саратові їх зловили. Приволзьким трибуналом Нечипор був засуджений до смертної кари як зрадник Батьківщини…. Посадили в одиночку, на ранок – страта. Приліг у камері і задрімав. І сниться йому, що прийшов у Голишів на вечорниці, а їхні хлопці – по шиї, чого прийшов до чужих дівчат. Прокинувся і думає, то не просто так приснилося, і так міцно заснув. Тюремний вартовий ще не бачив, щоб засуджений перед стратою так міцно спав. Прийшов ранок, поміняли слідчого. Новий слідчий став вести діло по-новому, спочатку спитав: «Ви солдат якої армії? Кому Ви присягали? А Нечипор каже, що він польський солдат і присягав Польші. То Вам, каже слідчий, неправильно був винесений вирок, але за те що втікали відбудете покарання.
Додому Нечипор зміг повернутися тільки у 1948 році, худий, слабкий, дуже хворий - з відкритою формою туберкульозу. Сестри дома виходили і вилікували. Згодом одружився з Тимощук (Медведюк) Христиною Лук’янівною. Побудував собі хату та сестрі Соломії. Придумував різні пристрої, підіймачі для важких матеріалів, зумів скласти велосипед і свій столярний станок, пристрій для рвання яблук, вмів полагодити швейну машинку і шити на ній, внукам з вулика змайстрував манеж на колесах, колиску– був майстром на всі руки. Садив і щеплював дерева, ні в кого в селі не було таких черешень, груш, багато яблунь. Щепи приносив звідусіль, була в саду навіть Воютинська яблуня, щепку аж звідти випросив у когось. Яблука ранніх сортів здавали заготівельникам для виробництва соку, пізніх – закопували у спеціальну яму для зберігання, сливи відрами, на велосипеді, сам возив на завод. А ще любив бджілок, тримав багато вуликів, поробив їм льотки навіть на горищі, любив на ними спостерігати . Але особливо Нечипор любив верби…. Він казав, що верби – то як для садка сорочка. Ще маленьким хлопчиком, допомагаючи своєму дідусеві Кривичу Оксентію, вербовими кілками обгородили города, щоб корови з лугу не лізли. А ті верби пустили коріння, стали рости і виросли в могутні дерева. Оберігав він верби, не дозволяв нікому спиляти чи зрубати їх. Дочка родилася, коли йому було 40 років, казав, що вже і внуків не дочекається, але ще й і правнуків погледів. При кінці життя, у 86 років, ще встигнув побачитися зі своїм братом Андріяном, якого війна і доля закинула в Америку, і якого не бачив більш як пів століття. Зустрілись брати, стали на коліна і помолилися і подякували Богу, що дозволив їм побачитися... Завжди спокійний, вмів пожартувати і ніколи не жалівся, тільки усміхався у сиві вуса, згадуючи про щось потішне, що з ним траплялося.
Підготувала бібліотекар села Городище Ніла Джаббарова
Уляна Іванівна Мартинюк народилась у селі Григоровичі Луцького району в сім’ї Івана та Меланії Гогосів. Молоді батьки жили дружно і працювати не лінувались, а тому мали хліб і до хліба, і в мисці, і в колисці… Народилось у них п'ятеро діток, Уляна найстаршою була. Коли дівчинці виповнилось 17 років – помирає батько і мати, діти залишились повними сиротами. Вчителькою і вихователькою стала для них Уляна.
Вміння гарно шити давало шматок хліба для малих братів і сестер. Не пішли по світу з простягнутою рукою. Всі залишились у своїй хатині під крилом Уляни, тяжко працювала: знала, коли посадити зернятко в землю, коли врожай зібрати, коли до хліба йти, а коли й у хаті погосподарювати. Слухали і поважали її молодші брати і сестри.
Вже й настав час Уляні на вечорниці ходити. Та не дівувала вона. Як звечоріє надворі, повкладає усіх спати, а сама за шиття сідає, - і вже аж до перших півнів очей не стулить. Де тут було думати про женихів, братів і сестер на ноги треба було поставити, більше власного життя сиріт своїх шкодувала….
Оженила Уляна Петра, віддала заміж Надію та Олену, доглядала сестриних діток, життя тривало, потрібно було і про себе подумати. Трапився чоловік-вдівець Дмитро Мартинюк з Ратнева. Запропонував Дмитро Уляні вийти за нього заміж, не погоджувалась дівчина. Вирішила, що краще буде вічно глядіти сестриних дітей, ніж чужих удівцевих. Та залицяльник виявився наполегливим: розтануло серце дівоче і у 27 літ вийшла заміж, ставши відразу матір'ю трьом сиротам.
Важко було Уляні. Часом хотілось забрати свого сина і втекти у батьківську хату. Та дивилась у глибокі сирітські очі і жаль охоплював душу: а що вони, а хто ж їх обшиє, обпере, нагодує і виховає. Залишилась… І несла тяжку ношу доброї матері зведених дітей все життя. Через декілька років вони стали їй такими ж рідними, як і свої діти.
Жила сім'я, міцніла і, звичайно ж, зростала. З перших страшних днів Великої Вітчизняної війни від бомбових ударів фашистських літаків усі ратнівчани ховалися в жита. Люди бігли, плакали, кричали, проклинаючи війну. В паніці хапали нажите добро, а Уляна Мартиинюк квола після пологів, безтямна і свідома водночас, виводила і виносила з хати своїх дітей - найбільше багатство. Трирічному Петрикові з переляку «тицьнула» згорток з новонародженою донькою, а сама вхопила тих, що вже вміли ходити, і вперед… вперед… Куди? Сама не знала! Але бігла. Раптом бомбовий удар заглушив усі крики. В очах потемніло… Впала Уляна і на мить втратила свідомість… Опритомніла, коли розвіювався сивий дим від зловісного бомбардування. Мов ошпарена зірвалась на ноги: «Діти? Де діти?». Чаєчкою скиглила. Скликала. Ось і Миколка, Ольга, Михайло, Только, Маруся, Петро… А де немовля? Стогоном своїм злякала поле. Розкуйовджена, несамовита, блискавкою побігла у бік хати… А на зустріч уже йшла сусідка, тримаючи на руках спеленену у хустку, сплакану Улянину дитину. Вже потім вияснилось, що Петрик, який ніс сестричку, злякався метушні і кинув згорточок, мов ляльку, в житнє поле. В паніці ніхто й не почув немовляти, а коли ворожі літаки пролетіли, сусідка знайшла ледве живу згубу…
Тільки вляглилася на серці жахи від можливої втрати дитини, як нова біда налякала сім'ю, під час чергового німецького обстрілу фугас влучив у хату. Та небо змилостивилось над родиною, пожежу загасили і будинок на щастя не згорів.
У 1943 році на свято апостолів Петра і Павла від блискавки загорілась хата, за якихось 15 хвилин від хати залишилось одне попелище. Що робити? Як дальше жити? Та й тут Уляна не упустила руки. Вона продовжувала боротись за життя дітей, втамовуючи усі образи людські. На місці згареної хати збудували землянку, туди на осінь і поселились. Тут завжди було прибрано і наварено, восьмеро щебетунів підростало в сім'ї. За одним лише шкодувала Уляна, що згоріла швейна машинка.
У 1958 році помирає чоловік Дмитро. Це був найбільший удар в житті Уляни… Недобудованою лишалась хата, невлаштованими діти.
Десятеро дітей судилось виплекати, викохати, виглядіти мудрій та щирій Уляні Мартинюк.
Вдова Уляна жила з синами. Вона турбувалась про них, а вони про неї. Боліло серце і за старшими. Чим могла допомагала і їм. І знову як колись, сідала за свою машинку і справляла всім обновки: дітям і внукам.
У хатніх клопотах летіли вдовині роки, та серце краяла думка «Де ж брат Яків», який у 1940 році потрапив до Луцької в'язниці. Радісна звістка прийшла аж у 1974 році, він живий, проживає в Англії. І тільки тоді спав тягар сестринського обов'язку з душі Уляни. «Живий, значить, мій Яків! І слава Богу!» - почала молитись вона, дивлячись в сторону тої невідомої, далекої країни, яка стала домівкою для її брата.
Вона померла тихо і безболісно у віці 103 років. Хоча роки – це умовність. А може, роки – це нагорода за життєвий подвиг. Подвиг Людини-жінки, Матері, Сестри, Дружини. Цей подвиг почався в XIX столітті і закінчився у XXI. А ціле історичне XX століття жила для своїх рідних і стала прикладом життєвої мудрості і людської доброти.
Підготувала бібліотекар села Ратнів Антоніна Мартинюк
А хто й знав про романтичну історію їхнього кохання? Про любов з першого погляду?..
Дядько Степан крутив лаврівцям кіно, а баба Женя торгувала в господарському магазині.
Їхнє знайомство припадає на початок 50 – х років минулого століття. Він – з Лаврова, вона – з села Ясенівка, що у Рожищенському районі, та після смерті мами забрали сестри у село Новий Мосир. Вивчилася на лаборантку молокозаводу, проте хотілося більше заробити грошей, і тоді вона завербувалася на Донбас… Нинішні ровесники їх, тодішніх, і не підозрюють, як важко було вирватися з села, бо селянам і паспорти не давали. З безпросвітних колгоспних буднів був один вихід: на щахти в Донбас, яуий просто потребував молодих робочих рук.
- Нас привезли на луцький вокзал , ми чекали товарних вагонів, якими мали везти у Сталіно (так тоді називалася столиця Донбасу). Я сиділа на своїх речах і читала книжку. Підійшов дед… (баба Женя так ласкаво зве чоловіка) питає, чи можна біля мене сісти. Потім приніс пакунок цукерок, а які вони тоді були ? Подушечки з повидлом… Вгостив мене, а я усім по цукерочці роздала. Не знала, що вже тоді Степан домовився з вербувальником, аби два наші райони повантажили в один вагон. Мені ж каже: «Приїдемо на місце – розпишемося!»
Спочатку ці слова 20- річна дівчина серйозно і не сприймала. Ще й сусідка сказала, що, може то який грабіжник від тебе не відходить…
- Нам же виплатили підйомні, а ще й мала торбу сухарів!
По приїзді у Сталіно волинян розділили. Женю послали у маленьке містечко на бетонний завод, а Степана – в інше, на будову. Щоб знайти її, він подав документи у службу розшуку Сталінської області і через три місяці тримав її адресу в руках… Пожили трохи разом на Донбасі, а все таке дороге!
- «Ти їдь додому, а я строк до буду» - сказав . Я поїхала на Волинь до сестри. А була вже вагітна сином Славиком. У селі як в селі , приїхала сама, з животом, де там той чоловік… Це було у лютому, а у травні Стьопу …в армію забирають. Що ж , напевно він лист у Лаврові до своєї матері, і поїхала я свекруху шукати…
В армії дядько Степан відслужив аж три роки і вісім місяців. Як західника відправили на край землі. Бачив Курили, Сахалін і Приморський край. Син довго потім дядьком – татом називав. Потім народили і дочку Люду (нажаль вже немає її в живих)
В 2006 році сім я Шевчуків повінчалась. Якщо вірно пише Святе Письмо , то тапер вони , вінчані, будуть разом і на небесах. А восени в листопаді місяці наші односельчани будуть відмічати Платинове, Вдячне або ж Благодатне весілля – 70 років. Озираючись назад, подружжя розуміють, що така вірна і довга любов послана небом. І це є благодать і справжнє щастя. А нині щасливі тим, що так довго і так гарно живуть у парі.
Підготувала бібліотекар села Лаврів Галина Гурницька
